Три листки за вікном

Наступного дня мене заслужено вигнали з латинськоi школи за те, що тягаюсь iз схизматиками по корчмах, – там був хтось iз отцiв-ксьондзiв, приставлений до нагляду за учнями. Звiсно, це завдало менi скрути, бо знову я опинився без даху над головою i без заняття. Однак регент, новий мiй знайомий, заспокоiв мене.

– Хоч твоя парсуна, – сказав менi вiдверто, – й не подобаеться менi, я допоможу. Сьогоднi буде на службi епископ, тож пореви добряче, може, запримiтить тебе.

Вже давно звик не зважати на маленькi образи, трапляеться доста й великих, тому змовчав i став чекати.

Спiвав я вже як хорист, тож мав хоч таку втiху. В той день, коли нас слухав епископ, мене знову охопило натхнення; зрештою, не для епископа я старався: коли спiваю, немае для мене нi свiту, нi стороннiх думок. Я щиросердно переливав себе в чарiвнi звуки i, рiч певна, вiдчував щастя такого перетворення. Ставав тiнню звуку – ось вона, найвища втiха, чого так мало дае людинi життя. У церкву вливалося крiзь горiшнi вiкна гаряче яскраве сонце, i, дивлячись на наскiсно провiшенi стяги, я не мiг не подумати, що звук – це поеднання такого сонця iз людським надпоривом.

Єпископ Сильвестр Четверинський пiднявся до нас на хори.

– Я чув тут новий чудовий голос, – сказав вiн. – Хто це буде?

Я скромно виступив наперед i прийняв благословення.

– Як тебе звати, сину мiй?

– Ілля Турчиновський.

– Де живеш i звiдки прийшов до наших краiв?

– Живу поки що при школi, – сказав я. – А прийшов iз Березанi.

– Коли бажаеш, – сказав цей благодiйник, – залишайсь у нас.

Видiлимо тобi плату, як годиться, а коли, то й у мене вдома спiватимеш.

Я подячно вклонився.

Як бачиш, люб'язний читальнику, немае злого, щоб на добре не вийшло. Я подумки повторив цю приказку, застерiгшись проти зурочення звичним плюванням через лiве плече, – звiсно, вчинив те подумки, бо розмовляв у цей час зi своiм благодiйником i тримав на обличчi гречну послушливiсть. Зирнув краем ока на регента, але той криво всмiхався, нiби не був задоволений iз мого успiху.

«Чого вiн сердиться на мене, – подумав я, – адже я i в мислях не ношу супроти нього чогось лихого?»

І здалося менi раптом, що регент чимось нагадуе моiх колишнiх спiвподорожан-здирцiв. Я з'ясував: люди не такi й рiзноманiтнi, як здаеться, е iх кiлька рiзновидiв, якi, змiшуючись i перехрещуючись, всечасно повторюються в рiзних обличчях. Множиннiсть таких облич i створюе облудне переконання, що в життi нiчого не повторюеться.