Три листки за вікном

Я ж виразно вiдчував: оцей регент, як i моi колишнi спiвподорожани, супротивнi природi моiй. Кожен може помiтити цей дивний житейський закон, i не вiдкриваю я тут чогось незвiданого. Таких супротилежних природi своiй я впiзнаю вiддалiк, i вони пiзнають мене. Натурi, очевидно, таке рiзновиддя бажане: все в нiй дiлиться на два свiти. Вони довкола нас, як i сама матiнка-природа, вони i у нас. Позичаемо iх iз великого свiту, оцi винятковi супротилежностi, i вони зчаста рухають дiями нашими й почуттям.

Живучи в малому свiтику, людина не завжди добачае цей закон, бо мимовiльно оточуе себе людьми собi сприйнятливими, але коли ii викидае у широкий свiт – цього годi не помiтити. Хто хоче переконатися, що я правду вiщаю, хай позбудеться даху над головою, тодi, читальнику, й уздриш оголений свiт.

Коли епископ пiшов, регент наблизився до мене.

– Маеш нагоду вiддячити ще раз своему благодiйнику, – вiн тицьнув пальцем собi в груди.

Я з жахом згадав недавне вiдвiдування шинку, i, певне, щось незвичайне вiдбилося на моему обличчi, бо регент знову криво всмiхнувся.

– Запишався?

– Та боже борони, – поспiшив я заперечити. – У мене голо в кишенях, самi знаете. Дiстану платню, вiддам вам половину, лишу собi тiльки на хлiб… – я говорив уривано, навiть iз вiдчаем. – А зараз, самi знаете…

– Дивись менi, пико! – регент пiднiс менi до носа досить важкого кулака й промовисто похитав ним. – Ловлю тебе на словi. Спробуеш крутити – в мене розплата коротка.

Я помiтив: нас тiльки вдвох залишилося на хорах, всi iншi розiйшлися.

– Розплата в мене коротка! – повторив регент. З тугою зиркнув на стiну навпроти. Там був намальований Микола. Чорноокий i незворушний, вiн чимось нагадував мого супровiдника – Страха.

«Коли можеш менi чимось дорiкнути, – сказав я йому подумки, – дорiкай! Я прийшов у цей свiт такий, як е. Може, в тому перший мiй гандж? І досi не знаю, чи добре це чи зле».

– Чого мовчиш? – спитав регент.

– Бо все сказав, – вiдповiв я. – Так дивно ставитесь ви до мене…

Я допустився смiливостi. А оскiльки це сталося, зирнув спiврозмовнику у вiчi. Той нiчого не вiдповiв, лише криво всмiхнувся, як робив це сьогоднi не раз, i пiшов од мене, звiльна помахуючи руками. Я безсило присiв на ослiнець i знову подивився в темнi Миколинi очi.

«Отакий я, як бачиш. Нiкчемний i нiякий, безсилий i за себе постояти – але живий я чоловiк.