Три листки за вікном

Бувае, впаде до серця iскра й залишае слiд, як на тканинi: коли не погасити ii вчасно, може запалати такий вогонь, який зовсiм тебе спопелить. Така iскра колись упала i в мою душу, i я, примотузувавши до плеча книги та взявши торбину в руку, пiшов, як уже оповiдав, на стежку, що вивела мене з рiдноi Березанi.

А перед далекою дорогою завiтав до ветхого старця Дем'яна, котрий уже давно був не вiд свiту, а пас божу худiбку – бджiл, сидiвши хутором неподалiк Березанi. Старий був неговiркий i наче сердитий, але мене любив, бо я не вiдсьогоднi входив iз ним у сокровеннi балачки.

Мучив мене й тодi дивний сон. Отак нiби iхав я верхи через долину, в якiй кожна рослина увiнчувалася людською головою, i такi ж голови росли замiсть плодiв на деревах. iхав ступою i роззирав усi тi обличчя. Тепер я знаю, хто вони, – побачив у тому снi людей, зустрiч з якими чекала мене в прийдешньому. Я оповiв той сон старому Дем'яну, i вiн довго на мене дивився.

– Вабить тебе дорога, хлопче? – спитав нарештi.

– Ой вабить, дiду! – сказав я. Тодi старий похитав головою.

– Скажiть менi щось напутне, дiду, – попросив я.

– А я вже сказав, – буркнув дiд i сердито сплюнув, вийнявши з рота люльку.

Тепер я розумiю, що старий не похваляв мого намiру мандрувати, але тодi менi здалося, що не мае вiн чого сказати. Тож спокiйно повернувся додому, зiбрав якi мав грошi, взяв цiпка, одягся по-дорожньому й рушив у бiлий свiт.

Бiля засиненого гайка, що про нього згадував тобi, читальнику, трапились менi двое мандрованих молодикiв, до них я довiрливо приеднався, щоб веселiше й безпечнiше було йти.

Моi спiвподорожани були дебелi хлопцi, я вiдразу ж вiдчув до них довiру. Ми проходили через дороги й села, хлопцi оповiдали веселi iсторii, а я оповiдав iм оповiдi книжнi. Над головою аж дзвенiло сонце, довкiл вигиналися ниви з чималим уже хлiбом, поблимували в ньому яснi очка волошок; над головою тремтiли золотими грудками жайворони, я смiявся на веселi розповiдi, а потiм заспiвав – це сталося неподалiк якогось села. Моi супутники зупинилися, почувши мiй спiв, а я таки голосистий, кажу без похвалок; тiеi днини голос не вмiщавсь у грудях, i я не мав причини його глушити. Так, я заспiвав, зворушений i подорожжю, в яку вперше пустився, i сонцем, а ще бiльше спiвом жайворонкiв; дивився на свiт замилувано, може, тому й обличчя супутникiв стали менi милi.