Три листки за вікном

Отож я йшов i спiвав, вiдчуваючи, як росту пiд цим глибоким небом, i вже це – гiдне благоти: добрий стаеш i чистий – те, до чого людина мае завше прагнути.

Наспiвував, коли переходили село, вiв мелодiю й тодi, коли ми ступили на путiвець. Той путiвець був ледь утоптаний, але я не мав нiчого лихого в серцi й не сподiвався напастi. І в головi в мене не було, що мiй спiв може викликати в когось недобрi намiри. Моi спiвподорожани йшли бiля мене мовчки i тiльки посопували, але я на те не зважав – друзями ж бо ми назвалися.

– Добре спiваеш, – сказав один iз них, Семен, коли ми вже вiдiйшли далеко вiд села.

– Мiй голос – надiя моя, – скромно вiдказав я. – Приставатиму до якоiсь церкви, зароблю грошей, а тодi – знову в мандри.

Другий спiвподорожанин, Іван, уклав до рота люльку i викресав вогню. Подивився на мене з-пiд нахиленого чола:

– А тепер грошей не маеш?

– Дрiбку, – якнайдобродушнiше вiдказав я. Іван звiв обличчя, серце мое торкнула тривога. Роззирнувся навколо: порожнiй путiвець, в глибинi – дика груша, хлiб i анi душi.

Іван дивився на мене з тупою увагою, нiби розглядав комаху. Один куток рота приспустився, а другий тремтiв. Очi стали вузькi й пронизливо-зеленi, а може, свiтло довколишньоi зеленi i у них налилося?

– Га? – сказав я. – Так чудно на мене дивишся? Тодi побачив я Семенове обличчя. Воно було кам'яне. Я знову вiдступив крок i озирнувся. Навколо анi душi. Мимоволi сахнувся, i це врятувало мою голову – ломака, якою замахнувся Іван, вдарила мене по плечi, тому, де я щасливо примотузував книги.

Закрутилася земля, захиталося небо, посипалися зiрки, я впав – дорога забила менi рота травою.

Звiсно, цi розбiйники й гультiпаки хотiли вбити мене, але милостива доля врятувала вiд такого сумного кiнця: судилося менi ще потоптати ряст. Лежав, обдертий i пограбований, у самiй кошулi i, приплющившись, слухав, як сваряться помiж себе розбiйники, не подiливши мого добра. Руки менi зв'язали мiцною шворкою, що боляче в'iдалась у тiло, а ноги були вiльнi.

– А що зробимо з ним? – спитав Іван, киваючи на мене.

– Добити треба, – шепнув Семен так лиховiсне, що я здригнувся.

– Глянь, очуняв, – сказав Іван i нахилився до мене. Я розплющився – схилилася до мене огидна машкара, а може, моя ураза так його спотворила. Ми дивилися якийсь час один на одного, нiби змагалися, хто кого пересидить, – трем побiг менi по тiлi. У грудях шалено застукотiло серце, несвiтський жах поривав скочити на рiвнi й дременути навтьоки.