Три листки за вікном

Але я мав глузд збагнути, що зв'язаний далеко не втечу, через це вирiшив чекати, що вирiшать моi збiйники, застережно пiдiгнувши одну ногу, готовий щохвилi зiрватися й побiгти.

Гультiпаки домовлялися про мою смерть: чи одразу вбити та в хлiб затягти, чи голого до грушi прив'язати. Я зметикував, що таки непереливки, й подумки помолився Всевишньому, щоб урятував мене з такоi напастi. Вдивлявсь у небо так, аж очi млоiло, хотiв розчинитись у ньому i просив звiльнення вiд смертi та мук, що готували iх менi розбишаки.

Болiло найбiльше мене не те, любий читальнику, що опинився обiдраний, як липа, й пограбований, – цим людям я вiрив, вони стали менi любими друзями, завдяки iм я хотiв оберегтись од злопригод у дорозi. Болiло менi од iхньоi пiдступностi i зради, а це найгiрше з гiркого. Саме в цей мент почув мене господь i вклав до вуст такi розважливi слова.

– Гаразд, – сказав я. – Ви мене вб'ете. А що здобудете? Ви забрали мою одежу i грошi, – сказав я, – все, що маю. За це вас покарае господь, але не так страшно, як пiсля того, коли загубите невинну душу.

Пам'ятайте про пекло, – застерiг я, – кипiтимуть вашi душi в смолi, i кричатимете од болю, а мукам своiм кiнця не дочекаетеся. Я смiливо кинув у iхнi страхiтливi обличчя:

– Знамiрилися загубити невинну душу через дурноту свою. Лише з самого страху, що розпiзнаеться ваш менший злочин. Помiркуйте: щоб сховати малий злочин, ви чините великий. Але Всевишнiй усе бачить, усе чуе, i не матимете вiд нього рятунку…

У цей мент визирнуло з-за хмари сонце i освiтило все таким чистим i яскравим сяйвом, що перезирнулися моi кати.

Я уздрiв на iхнiх обличчях страх i раптом згадав: вони з тiеi долини, по якiй iхав я увi снi на блакитному конi.

– А не дурну рiч сказав цей харпак, – мовив Семен.

– Викаже вiн нас, – буркнув Іван.

– Заб'емо йому памороки, – сказав Семен.

– Сильнiше стукнеш, – вiдповiв Іван, – i напитаеш грiха! Хлепавий вiн.

– Припнiмо його до дерева, – мовив Семен. Я кинув оком. На дорозi стояло одне тiльки дерево, дика груша, але до нього було з двiстi косових сажнiв.

Здирцi моi про щось перемовилися пошепки, тодi другий, Іван, пiдiйшов до мене i рiзонув по шворцi ножем.

– З нами пiдеш, – наказав вiн. – Але спробуй тiльки… Не доказав, бо я зiрвався на рiвнi як був, у самiй кошулi, i вдарив у ноги. Роззутому й роздягненому, бiгти менi було легко, отож я закинув голову й помчав так, що залопотiло менi в грудях серце, закрутився довкола свiт.