Жінка-змія

Через це ми блукали годинами по околичних завулках, по прирiччю, островi, ходили до скель: Чотирьох братiв чи Голови Чацького; коли ми зупинялися, я пробував ii цiлувати, але вмiла якось вправно мене розхолоджувати, бо коли запалювався, вона з обiймiв не виривалася, але обличчя вiдвертала i казала прозаiчно:

–  Цiлуються i обнiмаються, коли люблять! – рiч у тiм, що я iй цього жодного разу не казав.

Миттю приходив до тями, випускав ii з обiймiв, i ми знову мирно гуляли, а язик мiй молов, а вона мовчазно йшла обiч, i тiльки вряди-годи ставила запитання чи з чогось наiвно чудувалася – одне слово, позитивно i пiдбадьорливо реагувала на моi теревенi.

Інколи, правда, ставала поступливiша – тодi ми без особливоi пристрастi цiлувалися, – дозволяла менi мнути собi груди, але нижче рiшуче не допускала. А коли ми пiсля того прощалися, проказувала нiби байдужне:

–  Ти сьогоднi був трохи смiливiший!

І мене трохи чорти не брали за оцю ii спокiйну розсудливiсть. Із появою ж горбунки Зоi на нашiй вулицi зi мною почали творитися досить дивнi речi.

Ми у своему хлоп’ячому товариствi дiйшли цiлком одностайноi думки, яку примiтивно висловив Геннадiй: «Коли б не отой горб…», i так далi, i це зрозумiло: нам, цiлком нормальним фiзiологiчне хлопцям, була неприпустима думка мати до тiеi калiчки сексуальний потяг, яка б не була вона красуня. На цьому можна було би заспокоiтися, але справа, як виявилося, була складнiша: горбунка Зоя почала чомусь приходити в моi сни, правда, у змiненому виглядi, тобто без отiеi прикроi фiзiологiчноi вади, струнка i прегарна, i це почало повторюватися з дивною методичнiстю. Інколи вона входила в дверi моеi кiмнати (звiсно, у снi), де я сидiв чи лежав, iнколипроникала через стiну чи влазила у вiкно, i ii обличчя, коли дивилася на мене, дивно осявалося: я дивився на нього i не мiг надивитися, при цьому тiло мое сковувала нерухомiсть, особливо, коли починався сеанс стриптизу, що також вiдбувалося неодмiнно. Скидала спершу пiджака i Грацiйно прокручувалася, нiби була на сценi, тодi розстiбала блузку, повiльно звiльнялася вiд неi, так само чинила i зi спiдничкою, знову прокручувалася, а тодi ритмiчно звiльнялася i вiд решти одежi, аж доки не поставала передi мною, напiвзавмерлим, у всiй красi розкiшного, бездоганно збудованого тiла. Я вiдчував, що на мене починае накочуватися хвиля пiтьми, хоч тiло ii сяяло мов срiбне чи золотисте, воно наближалося разом iз отiею пiтьмою, i я аж починав хапати ротом повiтря, якого менi катастрофiчне бракувало.