Жінка-змія

Тодi чув ii смiх, якийсь гострий, рипучий i неприемний, i ii рука простягалася до мене, дивно видовжуючись, i починала обмацувати менi тiло, i я прокидався злякано, чуючи, як голосно тахкоче в мене серце. Інколи наближалося саме ii обличчя, прекрасне, як у богинi, зi слiпучими магнетичними очима, i ii вуста починали жагливо мене цiлувати, а часом те обличчя починало здвоюватися: одне ii власне, а друге – Клавине, i знову страх мене проймав, водночас i якась неземна осолода.

Цi сни, вочевидь, були результатом того, що в мене – канiкули, я сиджу без дiла, а Зоя, здаеться, також була без дiла, а ще й узяла звичку регулярно дефiлювати попри мое вiкно, i я неодмiнно до того вiкна пiдскакував, а вона нiби те знала i неодмiнно повертала в мiй бiк прегарне, таемниче, ояснене обличчя, i, нiби окропом, обдавала поглядом темних чудових очей, а тодi спокiйнiсiнько iшла далi, поблискуючи витонченими у своiй бездоганнiй формi ногами i зовсiм не нiтячись зi своеi вади.

І я потрапляв у якесь незбагненне очарування, забуваючи цiлком про ii ущербнiсть, а потiм те обличчя пливло передi мною, до речi, зовсiм не було воно схоже на Клавине, бо Клаву гарною не назвеш, скорiше навпаки, Клавою я нiколи не зачаровувався, а тiльки звабився ii енергiйною наступальнiстю, що хлопцевi може бути приемно тiльки короткочасно, а згодом i спротив викликае. Тут же все було iнакше, але й тут я не мiг позбутися дисгармонiйного розламу: красиве й потворне побiч, як сказав Юрко, вабило мене i вiдштовхувало, при тому очаровувавсь я тiльки гарним, вiдчуття ж потворного вiдганяло мене вiд вiкна вглиб кiмнати, де стояв на ослiнцi програвач i де крутилася платiвка з чудовою моцартiвською музикою, легкою i ясною, як найпрекраснiший ранок, у якому е тiльки краса i нiчого потворного.

Кiлька слiв про Юрка. Коли розповiв я йому про своi сни, вiн раптом почервонiв. Це була виняткова рiч, щоб Юрко почервонiв, i я вiдразу зметикував, чому.

–  Що, Юрчику, – спитав лагiдно, а трохи i ехидно, – i до тебе приходить?

–  Іди к чорту! – мовив Юрко.

–  Та це просто цiкаво, – проказав, а власне вигукнув я, мов пiвник. – Розкажи!

Розповiв не вiдразу. Посидiв набурмосений, а тодi признався. Але приходить вона в його сни iнакше, сказав. Приходить у його сни, сказав, грiховно. І простiше. Тобто кидаеться до нього в лiжко, i вони починають таке вичворяти – не розкажеш. Але вiн нiколи з нею не кiнчае, бо в певний момент вона розчиняеться в руках, як димова, i зникае.