Жінка-змія

Жiнка-змiя

Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Жiнка-змiя» Валерiя Шевчука – це фантастична повiсть, наповнена мiфологiчними образами***. В основi сюжету твору – взаемини мiж чоловiком i жiнкою-змiею, образ якоi походить з причорноморськоi легенди про змiеногу дiву. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

Жiнка-змiя

Горбунка Зоя

І

Ця iсторiя вiдбувалася рокiв десять тому, коли я був ще юний, як весняна трава, коли в головi гуляли вiльнi вiтри i коли ми, вулична компанiя – Олег, Юрко, Геннадiй та я – мали головний iнтерес: дiвчат, тобто вiдчували особливу спраглiсть до того племенi й дурманилися через те, як березневi коти. Сходилися на вулицi чи в когось удома, щоб пограти в карти, часом у шахи, а в основному, щоб розказати один одному про своi любаснi подвиги, бо кожен iз нас, за винятком Юрка, вiдривався вряди-годи вiд гурту i поринав у захоплюючi пригоди.

Зрештою, нiхто з нас сталоi дiвчини спершу не мав та трохи й остерiгався мати. Наблизилися до нашого хлоп’ячого гурту трое дiвчат iз нашоi- таки вулицi: Лена, Марта i Оксана, кожен iз нас перефлiртував iз кожною з них, але глибших стосункiв мiж нами поки що не виникало. Отож ми залишалися друзями, а хвилюючих любовних пригод шукали поза межами рiдноi вулицi: в центрi, й у парку з його танцмайданчиком, i де тiльки можна. Школу ми вже закiнчили, при чому одночасно i в одному класi – це також було крiпильним каменем нашоi дружби. З нас чотирьох тiльки я вступив до педагогiчного iнституту. Олег навчався в автодорожному технiкумi, Геннадiй iздив на старiй, що ледве дихала, вантажiвцi, яку ми залюбки використовували для «викидiв», як казав Юрко, за мiсто, тобто колективних гулянок iз дiвчатами.

І ось тодi з’явилася на нашiй вулицi горбунка Зоя. Вона з матiр’ю чомусь обмiняла мiську квартиру на околичну й поселилась у Бiлому домi – единiй двоповерховiй спорудi нашого закапелку, в тому-таки будинку жив, до речi, i Геннадiй, i саме вiн звiдомив нам про новину.

– Девка, я вам скажу, – мовив Геннадiй, – клас! Красивiшоi не бачив! Тiльки що з горбом, – i вiн заiржав, показуючи кiнськi зуби, за цi зуби й за iржання ми прозивали Геннадiя Конякою.