Панна квітів

Поступово в моiй уявi почали вимальовуватися Бiгунець та Котило, Панна квiтiв (до речi, цей персонаж близький до мiфологiчноi Жiнки з цвiту) iз жовтим тюльпановим полем, Чотири сестри, дивне Мiсто, де не ростуть квiти, Дiвчинка, яка шукала маму. Я захопився, i за лiто, бо пишу передусiм улiтку в маленькiй батькiвськiй хатi в Житомирi, на околицi, де рiчка Кам'янка впадае в рiчку Тетерiв, написав оцю

книгу, яку дiвчатка вирiшили назвати «Панна квiтiв» (бо це так урочисто звучить!) i до якоi я додав пiдзаголовок: «Казки моiх дочок».

Потiм ми читали тi казки: дещо дiвчаткам подобалося, а дещо нi, адже я таки справдi не дитячий, а дорослий письменник, дечим вони захоплювалися, а дещо критикували. І я подумав: все-таки страшенно важко бути дитячим письменником, значно важче, анiж дорослим… Згодом i дочки моi повиростали, в них iнтереси стали iншi, та й книжки iнакшi почали читати, i я про своi казки забув; зрештою, зайнявся iншими справами i, звiсна рiч, справами дорослими.

І ось тепер, переглядаючи своi рукописи, я перечитав цю книгу.

Менi здалося, що все-таки вона могла б бути цiкава дiтям, саме тим, котрi люблять фантазувати, вигадувати, котрi бачать перед собою зелений свiт не просто так, а населений найдивовижнiшими iстотами i найнезвичайнiшими людьми. Ще тодi, коли писав оцi казки, не хотiв складати iх надто просто, щоб усе було розжоване i розкладене по однакових, гладко витесаних поличках. Завжди вважав i тепер уважаю: дiти мудрi i часом сприймають твори глибше i тонше за дорослих. Вони мудрi, бо перед iхнiми очима просторiше лягае широкий свiт, вони йдуть у нього з широко розплющеними очима i з вiдкритими серцями. Отож, може, менi вдасться увiйти в тi розкритi серця i зi своiм словом, може, вони послухають дорослого чоловiка, який захотiв оповiсти ще нерозказанi казки, витворенi далекого лiта, здаеться, не тiльки для своiх дочок, але й для Тебе, мiй читачу.

АВТОР

ЗОЛОТИЙ СТІЛ

1

Якось так сталося, що один тато залишився зi своею донею сам: мама iхня потрапила в лiкарню.

Вечорами вони разом сумували за мамою, а коли сумуеш, то звiсно, що потрiбно: розважитися. Пiзнiше, коли дiвчинка втомлювалася, вони обое з татом помiчали, що вiкна iхнi напрочуд чорнi, що в хатi повiтря стае густе i вiд нього починають важчати повiки. І щось солодке-солодке входить у груди, аж хочеться звестися навшпиньки, витягти вгору руки i, позiхаючи, рости й рости, скiльки можна за один вечiр.