Через кладку

Кiлька разiв уже й самiй панi Обринськiй, хоч i як ii люблю й шаную, ба самiй дiвчинi от так у балачцi через штахети нiби жартом натякала, що нiколи не дозволю, щоб мiй син де-небудь оженився, а найменше з убогою й емансипанткою! І здаеться, вони мене добре порозумiли, бо вiд того часу щось мiж нас мов уступило, хоча… я проти староi, дiйсно, нiчого не маю i люблю й шаную наскрiзь, як добру й чесну людину.

Я прокинувсь мов вколений, i витрiщився на неi.

– Мамо! – кликнув з жахом.

 – Ви справдi могли щось подiбне панi Обрияськiй, тiй так високо поважанiй жiнцi, i ii доньцi натякати?

– Ти в мене один, сину, а бiльше мене нiщо не обходить, – вiдповiла. – Зрештою, – додала, – ти чого так перелякався? Чи, справдi, лише тому, що я мудрiй матерi дала до пiзнання, щоб свою доньку лiпше берегла, а iй, щоб собi непотрiбних речей у голову не брала. Не бiйся! Я лiпше знаюсь на жiночiй тактицi, як ти! Не один попався за те, що був добрий i чесний.

І щоб дiвочi уроення не розбивати, запхав голову в ярмо, i лиш тодi отверезився, як було запiзно. Чи треба й тобi подiбноi долi? Я тебе не вiддам з-пiд свого надзору так легко, як думаеш. Будь ти собi i який повнолiтнiй мужчина, з того всього я смiюся. Ти передусiм моя однiська дитина, одинокий мiй син, а все проче в около цього для мене маловажне. Сама Обринська мене добре зрозумiла, а дiвчина… не менше.

Я боровся з собою. Гамувався, щоб не скипiти проти матерi, котроi любов становила мое буття-щастя, а заразом мене, як от i в цiй хвилi, просто тероризувала. Свiдомiсть, що моя мати могла таку жiнку, як паню Обринську, i враз з нею i ii непорочну пташину своiми натяками обидити, вiдбирала менi рiвновагу. Я пiрвав за капелюх i звернувся до дверей.

– Куди, Богдане? – спитала мати, мов сказала «стiй!», а був у неi голос напрочуд гарний i владiючий.

Я станув.

– До них, – вiдповiв я з твердим супокоем.

– Пощо? – спитала мати. – Оправдати твою матiр? Залиши це. Я свого слова не вiдкличу… як не додам ще що!! Отже, бачиш. Остань! Я ще завади, твоя мати, – додала гiрко.

– Що сказали вони'? – спитав я вмiсто всього.

– Нiщо. Обринська не вiдповiла анi словечком, а молода… оскiльки собi пригадую, закривши лице обома руками, незамiтно зникла.