Через кладку

Але що анi одна, анi друга, особливо молода, нe взяла собi моiх слiв надто до серця, свiдчить факт, що в кiлька тижнiв пiзнiше бачила я, як та сама, по-твойому, «дика, як i всi Обри'нськi», вилетiла ранесенько в лiс, щоб, вертаючи, здибатися з мужчиною на кладцi, щоб вiн, син мiй, котрого амбiцiю змалку я виховувала понад усе, взяв ii в обiйми i…

– Мамо, анi слова бiльше!.. Вона розсмiялася.

– Ти вже тепер так говориш, сину, хоч ii ще не маеш?

– О, мамо, ви страшнi!

– Я те бачила. На своi очi бачила, Богдане.

Припадком з нашого поду, куди все ранком лiзу, щоб звiдти надзирати за пастухом, чи вiн, ведучи худобу на пашу, поiть ii при рiцi. Отже, те, що бачила своiми очима, тебе й ii, не змiню. А тепер iди й стережись, бо, як бачиш, у мене очi одвертi…

І справдi я пiшов. Пiшов на те, щоб кiлька хвиль пiзнiше зробити так, як вона, закрити обличчя руками й усмiхнутися гiрко.

О, матерi! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка вбиваюча, яка брутальна…

* * *

Що вона подумала?

Вона з своею чистою непорочною душею, що була так далеко вiд того – «ловити» мужчин.

«Мужчин, – заговорило щось голосно в моiх грудях, i нараз я пiдняв голову. – Чи справдi мав я право обурюватись на свою матiр? Чи не залежало iй на iх ласцi? – спитав я себе. – А лист до старого вченого?» І я вiдчув у тiй хвилi… (о, нiчого iншого в тiй хвилi, читачу) як… зависть… Погану, грубу зависть.

Анi не бачила вона його, анi не знав вiн ii, а вона, молода, напiвдитина ще, освiдчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б це знала… І майже не тямлячись, я розреготався, а далi станув i рiшився.

Тепер пiду до неi. Зараз. Зараз, щоб поглянути в тi очi, що з виразу молодi, дитиннi, умiють так добре ховати за собою тайни. Пiду. Мушу бачити, як виглядае вона, вiдколи почула вiд моеi матерi, щоб не роiла собi на мене «надii».

І забравши своi цвiти, я пiшов до них.

* * *

Пiшов просто в сад.

У них у саду гарно й тихо.

Я пiшов алеею, що вела до павiльйону.

Був переконаний, що вона там була. Там любила вона найрадше пересиджувати.

Дiйшовши до половини стежки, я почув нараз над собою десь звисока голос:

– Па-не Олесь!

Зчудовано пiдняв я голову й побачив на однiй високiй грушi старшого трохи вiд Нестора його брата Василька, котрий, засiвши на однiй галузi без сурдутини й босоногий, заiдав грушки й оглядав цiлий город.

– Ти що там, хлопче? – спитав я, усмiхаючись, i доторкнувся капелюха.