Через кладку

– Я дивлюсь на свiт i iм грушi! – вiдкликнув дзвiнко-весело.

– Їж здоров, – вiдказав я. – Але скажи, будь ласка, твоi сестри й браття вдома?

– Є… всi, здаеться; он там, у павiльйонi. І кожне уткнуло нiс у книжку й читае. Лиш Маня, здаеться, шие. Зрештою, тепер уже не знаю. І мене хотiли запрягти до чогось там; але я втiк i сховавсь аж тут. Нате й вам одну грушку, пане Олесь! – І сказавши це, хлопчина кинув менi пiд ноги, замiсть одноi, кiлька пишних грушок, котрi вибрав з своiх малих кишенят.

Вiдтак обернувши голову до павiльйону, кликнув зi всеi сили: – Маню… пан Олесь iде!

На його голос, що мов дзвiнок пронiсся по саду, менi вдарило гаряче полум'я до лиця. Чому кликнув хлопчина якраз про мене до Манi?

Але… сталось уже.

Я пiшов далi й був уже недалеко павiльйону, коли оце вийшов малий Нестор з павiльйону i, не зважаючи цiлком на мене, а звертаючись лицем виключно до брата на грушi, кликнув спокiйно, мов дорослий:

– Василько, не кричи!

Вiдтак, нiби сповнивши якийсь обов'язок i мов побачивши мене доперва тепер, пiдiйшов до мене, глянув поважно в очi, а сам побiг по-дитячому, – здаеться, сповiстити мiй прихiд.

Я увiйшов у павiльйон. Тут сидiли лиш обi сестри й Нестор. «Павiльйон» – це була лиш одна обширна кiмната з трьома вiкнами, котрi виходили всi на гарний сад. Найстарший Обринський, товариш мiй, лежав на долiвцi на килимi й читав. Молодший сидiв на крiслi перед вiкном i висадив (на англiйський лад) ноги аж через низьке вiкно.

Обi ж сестри сидiли на софi й шили, кожна для себе окремо. З усiх них був, здаеться, малий Нестор чи не найповажнiше перейнятий своею працею. А був вiн зайнятий розгляданням кiлькох звичайних метеликiв, що iх мав переколених на шпильках у пуделочку на корочках власноi фабрикацii. Коли я увiйшов, вiн, як недавно на дворi, не звертав на мене уваги. Лиш пiзнiше, коли я приступив нарочно до нього, щоб ще раз поглянути, чим займаеться, вiн обернув свою голову й поглянув на мене!

Якi очi! Дивний, прекрасний хлопчина! Не, як би хто думав, самими рисами лиця, що були в нього нiжнi i як на дитину поважнi, а своiми темними ангельсько-спокiйними, милими очима впадав i захопляв вiн, малий, мене все однаково.

Привiтавшися, ми обмiнялись кiлькома словами з братами, котрим був я, як здавалось менi, в тiй хвилi не конче пожаданий гiсть; особливо молодшому з англiйською позицiею коло вiкна.