Сентиментальна історія

Але я ненавидiла наших провiнцiальних людей, таких темних i диких, як дичавина тамерланiвщини, i завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь у далеких краях. Колись небiжчик-брат (вiн був страшенний мрiйник, i вiн загинув на барикадах), колись вiн патетично декламував менi.

– Б'янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, i багато нас, очевидно, не повернуться. Але йдемо ми з такою радiстю, нiби чекае нас не смерть, а якесь надзвичайне безсмертя.

Потiм вiн говорив менi про свiтовi пожари, про невiдомий фантастичний край.

Я довго слухала його, i перед моiми очима виростало химерне коло, i я вже бачила внутрiшнiми очима нових людей якоiсь iдеальноi краiни. Пам'ятаю, я випрямилась на ввесь свiй дитячий зрiст (я й справдi тодi була ще дитиною) i сказала надхненно:

– Клянусь тобi, брате!

Бiльше нiчого не сказала, бо знала, що далi не треба говорити, i вiн зрозумiв мене.

Але потiм раптом побачила (тодi вже брата давно не було), що прийшла якась нова дичавина, i над нашою провiнцiею зашумiла модернiзована тайга азiятщини, i тiльки зрiдка проривалися молодi вiтерцi.

Тодi почала вiрити, що десь живуть iншi люди, i мене неможливо тягнуло до них.

Очевидно, i це змiцнювало мое бажання полетiти кудись, до того ж i журавлi принесли менi сiмнадцяту весну. Я виходила вночi в садок i вже не могла спокiйно слухати iхнього крику. Ця весна так затривожила мене, нiби я була перелiтною птицею й мусiла летiти кудись за море.

Я не оглядалася назад i вже не бачила (це вiзниця менi говорив), як мама випроводжала мене бiлою хустиною, i не бачила (це теж вiзниця говорив менi), як повз нас пройшов наш маленький дячок i здивовано подивився на мене.

– Кукурiку, – стояло менi в ушах, але коник бiг жваво, i жваво курiла дорога.

Ми вже давно проминули провiнцiальний виконком, потiм ми залишили за собою й комсомольський клуб. «Ах ти, клуб, ти мiй клуб, зелененький клубе», – подумала я й зiдхнула. Це мiсце нашоi оселi я обминала з якоюсь полегкiстю. Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче вiдмовилася вступити туди.

Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь. А я стояла осторонь от чому. Я пам'ятала, скiльки вiдважних комольцiв загинуло в часи горожанськоi вiйни, i частенько десь у закутку прославляла цих незнаних героiв. Але тут, у нашому комолi, була якась дика розгнузданiсть, i дiвчата, що йшли туди, вже з п'ятнадцяти рокiв робились «чесними давалками»– так у нас називали iх. Я прилюдно говорила про це, i мене називали реакцiонеркою.