Сентиментальна історія

Пам'ятаю, тiльки один комунар, що раптово приiхав у наше мiстечко, тiльки вiн обурився колись:

– В чому справа, хлоп'ята, – сказав вiн, – хiба вона неправду говорить?

…На нас почала наступати синя полоска далекого лiсу. З боку вже розправляло своi малиновi крила золоте, як i завжди, невiдоме сонце. Ми раптом поiхали поволi: попереду нас iшла отара овець, i йшов пастушок. Пастушок заграв на сопiлку. Вiн був маленький, але вiн заграв щось сумне, i менi стало ще сумнiше. Я свиснула, сказала iхати скорiш – i коник знову побiг.

За ним побiг i ранковий вiтрець.

– Гоп! Гоп! Гоп! – кричала я.

Потiм пiдставляла вiтровi своi молодi груди, i вiтер iх лоскотав. Я реготала й реготала всю дорогу до самоi станцii. Але вiзницi так i не сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр'ю, а вiтер мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд нього. Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе небо, що вже мiльйони вiкiв хоронить у собi таемницю найпрекраснiшого й найчистiшого зачаття.

Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу дорогу тривожила мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала Марiю Кочубей.

На станцiю ми приiхали, коли вже зовсiм стемнiло. Я купила квиток, поцiлувала вiзницю (вiн страшенно здивувався) i взяла з возика свiй маленький пакунок.

«Саме тепер навiки» – прийшла менi мисль, бо вiзниця був останньою близькою людиною.

Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що цей бiль був сильний i справжнiй, саме тому пiзнала себе найщирiшою людиною.

«Очевидно, теличка нездiбна пережити цього» – промайнуло менi в головi, i я почала фiлософствувати.

Це, звичайно, була страшенно наiвна фiлософiя, бо я тодi знайома була (i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона менi зовсiм не шкодила i навiть бiльше того: тiльки через неi я дiставала собi заспокоення.

…Вiзниця давно вже зник зi своiм возиком за кучугурами, а я все стояла й дивилась йому вслiд. І тiльки за пiвгодини опам'яталась.

Треба було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й пiшла на темний станцiйний силует.

Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь чужi люди. Трохи пахло прiсним запахом, бо вiдцiля, здаеться, за дев'ять верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь, нашi дiвчата пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть моi спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за комольську леваду.