Філософські етюди

«Оце так! – сказав я сам собi. – Ось вони, два таемнi й одностайнi рiшення: одне за мiй шлюб, друге – проти. Як же знайти вихiд iз цiеi скрути?»

– А де живе твiй майбутнiй тесть? – необережно запитав один з моiх шкiльних односумiв, менш обачний, нiж iншi.

– Тестя бiльше не iснуе! – вигукнув я. – Ранiше моя совiсть сама говорила так голосно, що ваша порада була б зайвою. Але тепер ii голос притих – i ось причина моiх вагань: спокусливий лист, якого я одержав два мiсяцi тому.

І я дiстав з гамана ось цього папiрця, показавши його всiм присутнiм:

«Запрошуемо вас узяти участь у похороннiй процесii, заупокiйнiй вiдправi та похованнi пана Жана-Фредерiка Тайфера, глави фiрми „Тайфер i К°“, колишнього постачальника провiанту для iмператорських вiйськ, кавалера ордена Почесного легiону й ордена Золотоi остроги, капiтана першоi гренадерськоi роти Другого легiону Паризькоi нацiональноi гвардii, що впокоiвся 1 травня в своему домi по вулицi Жубера…

Похороннi урочистостi вiдбудуться… тощо.

Вiд iменi невтiшних… тощо».

– Як же менi тепер бути? – провадив я. – Я хочу поставити це питання в ширшому планi. Звичайно, на землях панни Тайфер стоiть цiла калюжа кровi, а спадщина ii таточка – справжне Хацельдама. Я це знаю. Але Проспер Маньян нащадкiв не залишив; не пощастило менi розшукати i родичiв фабриканта шпильок, зарiзаного в Андернаху. Кому ж повернути статок?

І чи маю я право розголосити таемницю, яку менi вдалося розкрити, додати вiдтяту голову до посагу нi в чому не винноi дiвчини, домогтися, щоб вона бачила жаскi сни, забрати в неi прекрасну iлюзiю, умертвити ii батька вдруге, сказавши: «Кожне екю вашого статку вимащене кров’ю»? Я взяв почитати в одного старого священнослужителя «Тлумачний словник питань совiстi», але вiдповiдi на своi сумнiви не знайшов i там.

Вiддати грошi церквi на поминки душ Проспера Маньяна, Вальгенфера i Тайфера? Але ж ми живемо в дев’ятнадцятому сторiччi! Побудувати притулок, установити премiю за доброчеснiсть? Премiю за доброчеснiсть присудять пройдисвiтам. А бiльшiсть наших притулкiв нинi стали, як менi здаеться, розплiдниками зла. І хiба спокутуеш цей давнiй злочин, вiддавши злочинне багатство для цiлей, якi хiба що тiльки потiшать мое самолюбство? Та й чому я повинен про це думати? Зрештою, я кохаю, кохаю палко. Мое кохання – це мое життя.