Філософські етюди

– Коли я хочу, я опускаю на очi вуаль, – казав вiн менi своею особливою мовою, якiй його невичерпна пам’ять надавала винятковоi оригiнальностi. – І тодi я раптом заглиблююсь у самого себе й нiби опиняюсь у темнiй кiмнатi, де явища природи вiдтворюються в чистiшiй формi, анiж та, в якiй вони спочатку з’явилися перед моiми зовнiшнiми чуттями.

Коли Луi виповнилося дванадцять рокiв, його уява надзвичайно розвинулася внаслiдок постiйного застосування всiх його здiбностей, i це дозволяло йому здобувати таке точне уявлення про речi, якi вiн пiзнавав лише з книжок, що вiдповiдний образ не мiг би закарбуватися в його душi чiткiше, навiть якби вiн спостерiгав його в природi.

Можливо, вiн досягав цього завдяки аналогiям, а може, був обдарований другим зором, яким охоплював геть усе.

– Читаючи про битву пiд Аустерлiцем[30 - Битва пiд Аустерлiцем – у цiй битвi, що вiдбулася 2 грудня 1805 p., Наполеон здобув блискучу перемогу над австрiйською i росiйською армiями. Примiтки Дм. Наливайка.], – одного разу сказав менi вiн, – я бачив ii в усiх подробицях.

Гарматнi залпи, крики воiнiв так виразно лунали в моiх вухах, аж у мене все холонуло всерединi; я вдихав запах пороху, я чув iржання коней i голоси людей; я милувався рiвниною, на якiй билися озброенi народи, так нiби стояв на Сантонському пагорбi. Це видовище здалося менi не менш моторошним, нiж видiння Апокалiпсису.

Коли Луi цiлком вiддавався читанню, вiн нiби переставав жити фiзичним життям й iснував лише посеред яскравих спалахiв своеi уяви, причому обрii його внутрiшнього свiту неймовiрно розширювалися; вiн, за його власним висловом, «долав простiр».

Але я не хочу забiгати наперед, оповiдаючи, як розвивався його iнтелект. Я й так уже несамохiть порушив порядок, у якому повинен би переказати iсторiю цiеi людини, котра всю свою дiяльнiсть перенесла в царину думки, як ото iншi вiддають усе свое життя дiяльностi.

Його просто-таки невтримно вабило до творiв мiстичного змiсту.

– Abyssus abissum[31 - Безодня безодень (лат.).], – казав вiн менi.

Наш дух – безодня, i йому подобаеться поринати в iншi безоднi. Дiти, дорослi, старi дiди – усi ми захоплюемося таемницями, хоч би в якому виглядi вони нам являлися.

Для Луi Ламбера така схильнiсть була фатальною, якщо, звiсно, судити його життя за звичайними законами, тобто оцiнювати щастя iншоi людини за власною мiркою або залежно вiд суспiльних забобонiв. Цей потяг до потойбiчного – або, як вiн висловлювався, цей mens divinior[32 - Божественний захват (лат.