Не той став

Мати вийшла з хати, стояла на порозi i зирнула на подвiр'я. Овечки й ягнята никали по дворi. Вона шукала очима Романа, а його нiгде не було видко.

– Що це сталося з Романом? Десь дляеться, а овечок не загнав. Вiн же такий хазяйновитий, робить дiло без загаду. А це… Де це вiн? Що це з ним сьогоднi сталося?.. Романе! пiди та позаганяй овечки, бо Настi нiколи: нема води в дiжцi. Вона побiжить до криницi по воду, – сказала мати, вглядiвшi сина в садку.

Роман почув материн голос i опам'ятався. Вiн знехотя поплентався в двiр i почав заганяти в хлiв овечки, котрi розсипались по дворi i хапали зелений шпориш попiд тином.

Але не овечки були йому в думцi. Вiн iх заганяв в хлiв, одлучав ягнята од овечок, а його очi побiгли слiдком за Настею, тiею стежечкою, що вилась через город до криницi. Вiн знав, що Соломiя знов прийде по воду до криницi, i його нiби якась сила тягла до криницi, мiж верби, щоб глянути на тi пекучi очi, щоб почути той гучний голос.

«Ой, пiду я знов пiд верби! Хоч iще раз гляну на тi очi, на тi брови! Вона знов прибiжить по воду.

Диво, та й годi! І смуглява з лиця, i неначе й не дуже гарна, а ii очi неначе печуть мене в саме серце!» – думав Роман, заганяючи вiвцi та ягнята.

І вiн знов тихенькою ходою пiшов через садок та через огород, став пiд вербами i глянув на криницю. Надворi вже смеркалось.

Криниця була вкрита густою тiнню. Скрiзь було тихо. Нi одна душа вже не приходила по воду до криницi, i криниця нiби одпочивала од роботи, затiнена густими навислими гiлками старих верб.

Роман довго стояв, спершись на тин, i думу думав, де б то побачитись iз Соломiею та побалакати з нею на самотi. Ходити на улицю вiн не любив, а коли й ходив, то гуляв недовго. Спокiйний та тихий на вдачу, вiн не любив гурту, не любив крику, шуму та спiвiв парубоцьких та дiвчачих.

«Я люблю ii… Де б менi з нею побачитись, стрiнутись? Завтра я, може, побачу ii в церквi… Не пiду спiвати на хори, стану у правому притворi на сходах, коло дверей.

Звiдтiль я таки десь побачу ii. Коли б хоч надивитися здалеки на тi оченята!» – думав Роман, вертаючись до хати через огород.

– Романе! Романе! а де ти? Йди вже вечеряти, бо мати сердяться, що ти десь задлявся та загаявся i не йдеш в хату, – почув Роман сестрин голос.

Вiн похапцем пiшов у хату, сiв за стiл вечеряти. Але й вечеря чогось здавалась йому несмачна. Соломiя не виходила в його з думки, неначе отут в хатi вертiлась-крутилась перед його очима.