Київські прохачі

– Нема в мене, голубе, нi дома, нi дочок. Я одним одна собi в свiтi, сирота, – смутним голосом обiзвалась Галецька. – В мене й шага нема в кишенi, гiрше нiж в старця, бо в старця е хоч шматок хлiба в торбi: е принаймнi чим живитись.

– Гм… Я думав, що он якась панiя, а ви прохачка. Я думав, в вас е гарнi дочки, та оце й питаю, бо менi час би вже й женитись. Так менi усi люде кажуть. Та й осточортiло парубкувать. А коли ви старчиха, тiльки панського заводу, то зараз менi виходьте геть з цвинтаря, бо вже пiзня доба.

– Ця панiя ночуватиме в мене, й ось ми зараз встанемо та пiдемо до господи, – сказала Майбородиха.

– Хiба так! Коли так, то я пiду зараз замикати браму, щоб якийсь дiдько часом не вшелепавсь в цвинтар на нiч, – сказав Клопотопський i оступивсь.

– Ви, панi, йому вибачте. Вiн вже дорослий, навiть лiтнiй парубок, i все тiльки думае за те, щоб женитись та ще й не просто, а посватати багатирку та ще й дуже гарну, бо, псяюха, хоч i вдався нетяма, й навiть без клепки в головi, але дуже лицяеться до гарних паннiв.

Ходiмо, панi, в мою кiмнату. Переночуете та повечеряете в мене хоч чайком. Досифею! чи ти пак вже наставив самовар?

– Та вже там аж паруе, а ви все сидите та теревенi справляете: ладнi балакати з отiею прохачкою й до пiвночi, – гукнув Досифей, брязкаючи ключами та порпляючись коло засува бiля брами.

Майбородиха повела Галецьку в свою кiмнату пiд мурованою старою дзвiницею.

В здорових високих сiнях з чорною дощаною стелею було поночi. Дверi в кiмнатки ледве мрiли.

Майбородиха забряжчала ключами, одiмкнула дверi. Галецька вступила в кiмнату. І iй здалось, що вона несподiвано опинилась в якомусь панянському монастирi, в келii якоiсь черницi. Кiмнатка була вузенька й довгенька, з однiсiньким вiкном в такiй товстiй стiнi, що на вiкнi можна було лягти, пiдобгавши ноги та скарцюбившись. По один бiк кiмнатки стояло просте лiжко, по другий бiк стояв тапчан з матрацом, застелений бiлою сiльською скатертиною, а в куточку лиснiли фольговi образи, й ледве блимала маленька лампадка. На вiкнi зеленiли молоденькi листатi фiкуси та геранi. В кiмнатцi було чисто. Нiгде не було нi порошинки. В одчинене вiкно через залiзнi гратки було видко цвинтар, зарослий зеленим соковитим шпоришем, та рядок старих дуплинастих волоських горiхiв попiд барканом.

«Коли б менi знайти будлi-де хоч такий притулок, я була б тричi щаслива й не нарiкала б на свою лиху долю», – подумала Галецька, оглядаючи кiмнатку.

В кiмнатцi ще було видно.