Київські прохачі

Майбородиха розкутала голову й попросила Галецьку сiдати. Галецька сiла на тапчанчику.

– Отутечки я знайшла собi пристановище до якого часу, дякуючи нашому панотцевi Онуфрiевi. Тут менi, як у бога за дверми. Житиму собi тут доти, доки житиме наш панотець. А там далi один бог вiдае, як воно буде. Коли б часом менi знов не довелось простягати руку за милостинею попiд монастирями, бо до дочки я не вернусь, – сказала Майбороднха.

Незабаром Досифей внiс самовар i поставив на столi. Майбородиха встала й заходилась поратись коло самовара.

– От i спасибi тобi, Досифею, що ти поспiшивсь з самоваром. В панii вже, певно, двi доби не було й рiсочки в ротi, – сказала Майбородиха, засипаючи чай. – Це ми, бачте, чергуемось з Досифеем: ставимо самовар по черзi: раз вiн, раз я, – сказала Майбородиха до Галецькоi, – ми вдвох тiльки й живимось чаем.

– Менi таки й варто сказати спасибi, а вам од мене то не великий спасибi, бо доки вас дiждався, то в самоварi й жар спопелiв. Менi доведеться хлептати холодний чай, бо ви все там теревените та базiкаете з нудьги то з старцями, то з прочанами.

– Бо, бач, менi нi з ким i побалакати гаразд. Ще й онiмiю отут в цвинтарi в самотинi, забудусь i говорити по-людськiй, – обiзвалась Майбородиха.

– Ще що вигадайте. А зо мною хiба ж ви не набалакаетесь? Невже я такий немова та нетяма, що ви зо мною не набалакаетесь всмак? А може, ви думаете, що зо мною не варто й балакати.

– Борони, боже! Що це тобi, Досифею, спало на думку? Не ремствуй дурно на мене й на цю панiю, бо ми, може, й станемо тобi в пригодi: як оце метнимось вдвох по Подолi, то висватаемо тобi таку писану красуню, що тобi й у снi не привиджувалась, – сказала Майбородиха в жарти.

– І справдi? А може, ви брешете, тiльки дурите мене?

– От тобi й на! Навiщо ж менi дурить? Ти ж красунь з лиця на ввесь Подiл.

Досифей на радощах аж засмiявсь i блиснув зубами. Вiн i справдi був гарний з лиця, чорноокий, кучерявий та рiвний станом, але дуже блiдий та замлiлий, аж щоки йому пазападали.

– Але глядiть, щоб панна була багата; шоб батько дав принаймнi тисячу карбованцiв. Бо як буде гарна, але не матиме тисячi карбованцiв, то на дiдька вона менi здалась. Я ii ладен пiсля весiлля хоч вкинути в Днiпро, – сказав Досифей.