На гастролях в Микитянах

На височезних козлах стовбичив, неначе свiчка, вiзник Волько, що трохи не черкавсь головою в брамi об перекладину на ворiтницях. На Вольковi було ясне смугнасте засмальцьоване лiтне пальто, неначе вiн напнув на плечi смугнасту стару спiдницю. В задку заманячiла так само смугнаста постать в сiро-смугнастому балахонi й капелюшi, оповитому бiлим серпанком. Коло неi вгнiздилась якась жива бiла копиця, на котрiй зверху стримiв солом'яний бриль з широкими крисами. Проти цих двох живих копиць в передку лицем до iх сидiла напнута хусточкою молода мiщанка, а коло неi туливсь невеличкий хлопчик.

За фаетоном бiг чудовий здоровий сетер з нашийником, аж висолопив червоного язика. В задку стримiла рушниця, бо Флегонт Петрович дуже кохався в полюваннi. Фаетон був не дуже навантажений пакунками, бо господарi звичайно не дуже набирали усякого добра в мандрiвку. Артисти, мабуть, пам'ятають заповiдь апостолам: «Коли йдете в дорогу, не набирайте з собою нiякоi вантаги, окрiм хлiба, цiпка та… постолiв». Тiльки ззаду повозка неначе випнула черево: там був прив'язаний мотузками пакунок з подушками. А в Волька в ногах лиснiв самовар, котрий визирав з личаноi циновки. Загалом уся бричка з пакунком ззаду та з двома широкими живими копицями зверху неначе обпухла й набрякла, мов ii напала страшна водяна. Цей пузатий та пухлий екiпаж скидався на циганську халабуду, щопереiжджае на нове мiсце з шатром та усякими манатками.

– Двi петербурзькi копицi сурганяться в браму, а на козлах стирчить цап з борiдкою, – пожартував пошепки до жiнки отець Зiновiй.

– Істинно двi копицi, накритi зверху брилями. Але твоя братова, нiвроку iй, гарна, навiть дуже гарна: чорнява, як волошка, – обiзвалась Ольга Павлiвна, – i де тi волошки взялися там у Петербурзi на далекiй пiвночi!

Захудженi сухоребрi Вольковi шкапи з охотою спинились далеченько в дворi, не доплуганившись навiть до ганку. Флегонт Лiтошевський жваво стрибнув додолу й помiг жiнцi злiзти з фаетона.

– Чисто тобi неначе черниця в мантii, ота твоя братова в широкому дорожньому балахонi, – сказала нишком матушка.

– Або якась петербурзька княгиня, поставна та поважна. Істинно княгиня! – шепотiв отець Зiновiй.

Софiя Леонiвна повагом iшла по зеленому шпоришi в широчезному бiлому балахонi з подовжастими тоненькими чорними смужками. На головi на капелюшi свiтились через серпанок червонi макiвки. На ясному сонцi виразно чорнiли ii рiвнi брови на бiлому матовому чолi. Чималi карi блискучi очi аж блискали.

– Що гарна, то гарна.