Осінні узори

Коли згинаешся за однiею, бiйся стоптати десять, бо всi вони твоi. Я показала тобi лише стежку на леваду».

А море скаженiло. Море всмоктувало в себе темряву, облизувало хвилями поворонене нiчним холодом небо, хотiло припасти до його краси. Але тепер було темно, а вдень слiпило сонце; люте море, яке нiколи не бачило неба, таранило берег, мстилось невинному.

Та коли облизаний хвилями небозвiд пiднявся вище i зiйшло сонце, море втекло вiд пiднiжжя будинкiв i ремствувало десь там, далеко внизу.

Я вибiг на берег i дивувався, як нiяковiло море пiд сонцем, нишкло сумирною синню, несмiливо брижилося бiлими баранчиками пiд сонячним безмежжям.

І я ще раз побачив на ньому сонячнi озерця, i я був тепер сильнiший вiд моря.

На каменi дiвчини не було. Але я бачив сонячнi озерця, якi вона менi вiдкрила, а за озерцями простилались голубi дороги пiзнання краси свiту, якими я пiду за новими знахiдками прекрасного.

Мiй слiпий друг сидiв на просяклому ранньою вологою пiску.

Вiн упiзнав мене по моiй ходi й переможно звiв угору своi великi бiльма.

– Нема? Не можеш пригадати навiть ii очей?

Вiн ще щось говорив, та я не чув. Менi хотiлося здерти з його очей полуду, щоб вiн побачив сонячнi озерця.

Тепер я не заздрив йому. Я плакав над ним i благав свою долю i свое сумлiння, щоб не дали менi ослiпнути нiколи.

1962

Вiдплата

Коли почався качиний сезон, я згадав свого старого друга, завзятого мисливця, – колись ми з ним не одну нiч прочатували на Заболотнiвських озерах – i поiхав до нього кликнути на ночiвку.

На мое здивування, вiн вiдмовився йти.

– Невже ти покинув цей спорт?

– Не спорт, а звичайнiсiньке вбивство, – вiдповiв менi мiй друг. Мовив це вiн з якоюсь незрозумiлою для мене гiркотою, та зразу ж, мабуть, для того, щоб я не звинуватив його в сентиментальностi, додав: – Спорт, кажеш… Спортом i досi називають також мордобiй… Але менi тепер iнше згадалося.

Хочеш, я розповiм тобi те, чого не знае навiть моя дружина. Можливо, пiсля цього i ти не пiдеш на качок, а стрiлятимеш завтра по картонних мiшенях. Ото – спорт…

Це сталося того найгарячiшого в моему життi лiта, коли за страшну, здаеться, кару вигорiла довкруги мене, куди не кинь оком, трава, i я залишився один серед пустелi – самотнiй, як скiфський iдол на степовому розпуттi.

А втiм, воно й не так.