Бікфордів світ

Наступний снаряд пiдняв у небо кiлька кубометрiв глинистого грунту i розкидав навкруги. Грудка глини величиною з добрячий херсонський кавун ударила пасажира по хребту мiж лопаток. Пасажир гикнув i завмер. Йому здалося, що миттевий паралiч скував усi частини його тiла, i хоч вiн повнiстю вiдчував у собi наявнiсть свiдомого життя, користуватися ним нiяк не мiг.

Пасажир втупився в морок, що iменувався землею. Кiнчиком носа вiн виразно вiдчував ii байдужий холод, але очi нiчого перед собою не бачили. Пасажир раптом захотiв зцiпити зуби од вiдчаю, що наринув, але й це йому не вдалося.

Слухняними залишалися тiльки очi, якi вiн мiг вiльно розплющувати або заплющувати на власний розсуд. Йому раптом стало гидко вiд такоi обмеженоi свободи: i при заплющених, i при розплющених очах картина побаченого не змiнювалася. Вiн iще мiг думати, але тiльки дуже злостиво. Однак, як людинi добрiй, так думати йому не хотiлось, i вiн заплющив очi.

Шофер i Горич пiдповзли до пасажира вiдразу, як тiльки зрозумiли, що обстрiл iз боку мiста припинився.

Вони перевернули пасажира горiлиць.

– Дихае! – полегшено сказав шофер.

– Контузило, – Горич запалив сiрника й пiднiс його до очей пасажира.

Очi незадоволено примружились i заплющились.

– Давай його в машину! – скомандував шофер.

Намагаючись рухатись якомога акуратнiше, вони вiднесли друга до кабiни. Вiдчинили дверцята й вирiшили посадити його на м'яке сидiння. Тiльки-но спробували його всадовити, пасажир вiдчайдушно викрикнув свiй бiль i обм'як.

Шофер i Горич знов опустили його на землю.

– Хребет… – зiтхнув шофер.

– Треба його в кузов!

З грiхом пополам друзi пiдняли пасажира нагору, склали в декiлька шарiв брезентовий чохол i вклали на нього пораненого. Накрили його теж брезентом.

Вiд прожектора йшло сильне тепло: метал устиг добре розiгрiтись, i мало минути не менше години, перш нiж вiн охолоне.

Горич iз шофером залiзли в кабiну. Шофера кидало у дрож. Вiн нерiшуче доторкнувся до керма, потiм вiдвiв руку i ввiмкнув кабiнний «свiтлячок».

Маленька лампочка, що спалахнула iз внутрiшнього боку лобового скла, подiлила темряву на два кольори: сiрий i чорний. Але навiть вiд такого мiкроосвiтлення шофер зажмурився й довго не хотiв розплющувати очi. Коли ж все-таки розплющив – упiймав на собi сумний погляд Горича.

– Треба iхати, – твердо, немов заперечуючи, сказав Горич.

– Куди? – вичавив iз себе шофер.

Горич вказав поглядом на лобове скло.