Камінний хрест (збірник)

– Хлоп, – каже, – все дурний, гние цiлу зиму та й би не навчивси навiть свое порекло на письмi покласти.

«А хоть ти злодюга вiчна i помийник жидiвський, але слова добрi маеш», – погадав-ем собi та й побiг далi.

– Привiв ручителiв, пiдписали-м си у нотаря, але з сотки тринацiть левiв обiрвали.

– Несу я тi грошi додому, а тот швець менi з голови не вiлазить. Злодiй-то злодiй, але слушнi слова говорить. Адi, рвуть шкiру, здоймають як з вола. Сотку нiби-с узев, а додому що несеш?

На цiм мiсцi все Якiв плював i тепер плюнув.

– Кождий хоче вiд руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тiсно, що раз тiсно.

– Поклав-сми грошi у скриню, а сам до Доцi: «Ти, Доцько, дiда навчи пiдписати намено, най дiд панам горло не напихае, бо воно напхане. Я волiю тобi плахтиночку купити…»

– Та й навчила, та й сте по селi перечули, та й сте з дiда насмiхалиси. Але прийшло до крутого, треба викслi пiдписувати, а ви за дiдом до Доцi. Я вам дорогу показав, що вже не мете грошi утрачети.

– Та вже не мемо, – вiдповiдали газди, – та маемо вам подекувати та й Доцi, нашi навчительцi.

– Але маете всi i по дарунковi принести.

– Таже певне…

Доцька сидiла на печi i дуже тiшилася, i мама ii усмiхалася.

Лан[25 - Уперше надруковано в збiрцi «Камiнний хрест» (с. 69–70). А приблизна дата написання мiнiатюри – 1898 або початок 1899 року.]

Довгий такий та широкий дуже, що оком зiздрiти не мож. Пливе у вiтрi, в сонцю потапае. Людськi ниви заливае. Як широкий, довгий невiд. Виловить нивки, як дрiбоньку рибу.

Зiсхле бадилля бараболi шелестить на нiм. Пiд корчем мала дитина. І хлiб iще, i огiрок та й мисчина. Чорний сверщок дотулився нiжки та й утiк. Зелений коваль держиться подалеки. Мiдяна жужелиця борзенько оббiгае дитину.

А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося i впало. Впало ротом до корча. Б’е нiжками, дуже пручаеться i поволеньки синiе.

А посеред розкопаних корчiв спить мама. Як рана, ноги, бо покалiченi, посiченi, пооранi. Прив’язана чорним волоссям до чорноi землi, як камiнь.

Сонце радо би цiлу мiць свою на ii лицi покласти. Не може ii пiдвести та й за хмару заходить.

Чорний ворон знявся, облiтае, облiтае та й кранче.

Врештi зiрвалася. Наслухае, наслухае.

– Ото, я! Коло роботи спати!

Взяла рискаль i копае, раз попри раз корчi розривае.

– Добре, що спить. Така мука, така мука ему та й менi з ним. А заробити треба, бо взимi нiхто не дасть.

Нагнулася та й копае, борзо, хутко.