Камінний хрест (збірник)

– А я прийшов письмо вiд Федора прочитати, бо вчера на поштi прийшло. Семенiв, адi, прочитае.

– Та що приписуе, дужий вiн ци слабуе?

Василь витягнув лист iз череса, подав школяревi, а цей взяв читати:

«Коханий мiй брате Василю i ви, мамо!

Клонеюси до вас на Рiздво i вiнчую вас на цi света. Заколiдував би-м вам коледку з кременалу, але боюси, що вiтер мою коледу у лiсi стратить та й пiд вашi вiкна не привiе».

Стара мама обсипалася слiзьми, а Василь мовчав.

«Тут арештанти як заколiдують, то аж сирий мур розсипаеси, аж ржа iз гратiв опадае.

Як поведуть голосом, то аж дозорцi наслухують. А така коледа в неволi сумна та страшна! А собi то я вночi геть-чисто нагадав за коледу. Як ще я хлопцем ходив колiдувати, як ви, мамо, мене у тата здоволели, аби пустили у коледу, а потiм як ми парубками вже ходили iз скрипков колiдувати. Бувало, станемо, як лiс, пiд вiкном. Колiдуемо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка рiвно плаче, i нiколи ми ii не могли переколiдувати. Адi, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче…»

– Ой, сину, сину, тото-с дiти осиротив, – шептала баба.

«Але годинами, мама, та так менi у цих мурах страшно, що не годен я сам на лужку лежети та й iду до другого, бо бих умер. Як собi нагадаю за Настю, що вона через мене пiшла в землю та й менi дiти нанiвець осиротила, та й кров живцем iз серця капае. А крiзь грати видко звiзди. А я на них дивлюси, як вони котре бiльшi та меншi за собов проваде. І почiтую собi на велику, що це Настя, а на малi, що це Марiйка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько…»

– Ой синку, не бери ти собi такий великий туск до голови, – крикнула баба, як би осе Федiр говорив до неi, а не писав.

«Та й все ми си привиджуе похорон Настин. Йдете ви, iдуть дiти за деревищем, iдуть люди. А хоругвами вiтер носить та й питае: «А чоловiк цеi жiнки де подiвси?» А подерта хорогва ему все каже: «В Станiславi, в кременалi!»

– Ой, замурували тi, сину, у неволi, – так зiтхала баба.

«Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корiнем вiрвали, жiнку вбили та й дiти лишили на волю Божу. Коби ти, брате Василю, i ви, мамо, аби-сте за моi дiти дбали. Аби iм голову у суботу змити, а в недiлю бiлу сорочку аби дати. Аби вони чорнi не ходили, аби iх нендза не iла. А найдужче, аби ви, мамо, на найменшу, Марiйку, позiр дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у груддi си вжирае.