Камінний хрест (збірник)

Сто разiв на мiнуту буде схилятися i буде виглядати, як найпильнiша робiтниця. Згодом зачнуть iй поперед очi бiгати жовтi або синi плями, або одна половина ниви буде така, як мае бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очi i буде хвилинку стояти, потiм нагло вiзьме з-перед очей руки, i вся полуда пропаде. Або вона заспiвае спiванку, заспiвае ii собi лише потихоньки з великим стидом i з ясною радiстю, що вона вже може спiвати. Класти буде ноту до ноти i слово до слова з дрожачою непевнiстю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити i кладе бiлi ноги з радiстю по землi.

А що колос здойме, то спiванку свою урве i наново ii зачне з новим дрожанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться на стернях. А як прийде до краю, то сяде собi на пiльнiй дорiжцi i пiдiпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка бодяка, що буде над нею шумiти тихеньке пророцтво ii цiлого життя…

Зате дiд не буде сiдати, але зiгнеться дугою i почне кашляти.

– І не знати, що то там не дае дихнути? Аби розрiзав груди та аби ту запеклу кров вiдти викинув, то, може би, ще прожив трохи…

І буде далi витягати ковiньки i буде кашляти i сiдати.

А попри роботу будуть налiтати на нього думки i за осiнь, i за зиму, i за весну. Десь в головi зароiться таке, що вiн забуде за ковiньки i за кашель.

– Як е чим пропалити взимi, то менше iсти хочеси. Рано собi встань, вiдмети снiг вiд порога, набери з шiпки ковiньок, насип пiд пiч та й зараз на хатi веселiше.

Катерина зварить кулешу, дiти повстають, та й вже е для них гореча лижка борщу та й тепла пiч, та й тобi, дiду, межи ними тепло. А як не мож лiпше, то й так добре. Ковiнька як суха, то вона дуже добра.

І вiн буде випорпувати далi з охотою i з бiльшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, i вiн iх не вiджене.

– Коби-м не вмер ще доти, доки хлопцi пiдростуть, то мала би щесте, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жiнка – що вона знае? – лише плакати! Я би тото справив на дорогу лiпше вiд неi…

Тепер вiн закличе на хлопцi.

Вони прибiгнуть до нього з видовбаним гарбузом.

– Мойня, а ви чому Оксанi не помагаете, а iсти хочете? Ідiть трошки коло неi грайтеси, бо еi скушно.

Хлопцi пiдуть до Оксани, а дiд буде далi сотати своi думи.

– Хлопцi здоровi, рослi, аби лиш дочекатиси! Менший то штудерний такий, як старий. Узимi то допомина-еси чобiт, бо каже, що на печi ему не добре.