Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Опустив на килимок пiд ноги порожню банку, а водiевi простягнув розкриту долоню, на якiй лежала мокра сiра крупинка, маленький, розмiром iз гречане зернятко, камiнчик. Тарас увiмкнув свiтло в салонi, акуратно взяв двома пальцями крупинку, пiднiс до очей.

– Поцо вам ето? – запитав поляк хрипким, усе ще здавленим вiд згадок недавнього болю голосом.

– На пам'ять, – спокiйно i неголосно вiдповiв водiй. – Щоб було що дiтям показати, коли запитають: а що ти, тату, ранiше робив?

Втомлена усмiшка зробила обличчя Тараса привiтним.

– Маш джечi? – байдуже запитав поляк, що перейшов на напiвшепiт.

– Немае, i дружини немае теж.

– А iле маш лат?

– Тридцять сiм.

– О! Та ви младше вашей автувкi! – посмiхнувся пасажир.

– Нi, вона молодша. На кiлька рокiв.

Поляк знову полiз до внутрiшньоi кишенi куртки i видобув звiдти гаманець.

– Вот, – простягнув вiн Тарасу кiлька купюр по двадцять злотих.

– Вас до готелю пiдвезти? – ввiчливо запитав Тарас.

– Я пешком, я тутай рядом, в «Старом Кракове».

Пасажир вибрався з салону, махнув рукою на прощання i зник у туманi.

Тарас зачинився в машинi. Дiстав iз бардачка маленький пластмасовий тубус iз-пiд гомеопатичних кульок вiд кашлю й опустив усередину камiнчик, отриманий вiд поляка. Вимкнув освiтлення.

Захотiлося подрiмати. Опустив спинку водiйського крiсла, вiдкинувся, заплющив очi. У салонi було темно, тепло i затишно. Цього тепла вистачить на пiвгодини-годину, а потiм сира прохолода сама його розбудить.

Роздiл 3

Повiтряна вогкiсть, що просочилася до салону «опеля» через ледве приспущене скло дверець, доторкнулася до щiк Тараса.

І вiн прокинувся. Напiвсонний, одразу полiз рукою до кишенi куртки i витягнув заробленi цiеi ночi злотi. Ввiмкнув свiтло в салонi. Очi, спрямованi на затиснутi в пальцях купюри, наповнювалися рiзкiстю. Голова, здавалося, вже повнiстю вiдiйшла вiд дрiмоти, але ноги i руки поки що не слухалися. Заснув вiн сидячи, а сон у такiй позi тiлу не подобаеться. Ось воно i мстить. «Треба б розiм'ятися», – подумав Тарас. Потягнувся, пiдняв спинку сидiння. Завiв мотор.

«Додому рано, ще сусiда розбуджу, – вирiшив вiн. – Помiняю, мабуть, я краще злотi й посиджу години до шостоi в iнтернет-кафе».

Поглянув на годинник. Пiв на п'яту.

Фари освiтили тонкий туман, пробили його метрiв на сорок.

Тарас гмикнув, зрадiвши тому, що туман розсiюеться. Повз сiрого «опеля» попливли неспiшно будинки вулицi Шпитальноi.

Як йому набридла ця осiнь! Дощi, тумани.