Замогильні записки

Якби я скористався газетою, яка круто змiнила мою долю, на те, щоб розкурити люльку, а далi продовжив свiй шлях, нiхто у Францii не помiтив би моеi вiдсутностi; життя мое на той час не привертало нiчиiх поглядiв i важило не бiльше, нiж дим моеi iндiанськоi люльки. На театр свiту мене кинуло не що iнше, як незлагода мiж мною i моею совiстю. Я мiг чинити, як бажав, адже в цiй суперечцi не було iнших свiдкiв, крiм мене; та саме в очах цього свiдка я найбiльше боявся власного приниження.

Чому нинi моя пам’ять надiляе безлюднi береги Ерi та Онтарiо чарiвнiстю, якоi геть позбавлений для мене спогад про пишновеличний Босфор? Тому, що пiд час моеi подорожi до Сполучених Штатiв я був сповнений iлюзiй; смута у Францii настала саме тодi, коли почалося мое життя; i в мене, i у моеi вiтчизни все ще було попереду. Цi днi дорогi менi, бо нагадують про чистоту тiеi втiхи, якоi випало щастя зажити в лонi родини, та радощi юностi.

За п’ятнадцять рокiв по тому, коли я повернувся з подорожi на Схiд, республiка, переповнена уламками i слiзьми, вийшла з берегiв i виформувалася в деспотизм.

Я вже не заколисував себе нездiйсненними мрiями; моi спогади, що надихаються вiдтепер суспiльством i пристрастями, втратили простодушнiсть. Обидва моi паломництва – на Захiд i на Схiд – не принесли менi успiху; я не вiдкрив шляху до полюса, не зажив бажаноi слави на берегах Нiагари: так само не знайшов я ii й серед афiнських руiн.

Поiхавши до Америки мандрiвцем, повернувшись до Європи солдатом, я не довiв до кiнця нi одну, нi другу справу: злий генiй вiдiбрав у мене i патерицю i шпагу, вклавши менi до рук перо. Через п’ятнадцять рокiв, опинившись у Спартi, я вдивлявся у нiчне небо, згадуючи краiни, де менi вже доводилося спати мирним i тривожним сном: цим зорям, що сяють над вiтчизною Єлени та Менелая, я вже посилав свiй привiт з лiсiв Нiмеччини, з вересових заростiв Англii, з полiв Італii, з корабля, що пливе у вiдкритому морi, з канадських пущ.

Тож який сенс виливати свою душу свiтилам, нерухомим свiдкам моеi мандрiвноi долi? Настане день, коли iм бiльше не доведеться стомлювати себе, спостерiгаючи за мною: збайдужiлий до власноi долi, я вже не проситиму свiтила про поблажливiсть, не благатиму iх повернути менi тi частинки життя, якi залишае мандрiвець на своему шляху.