Замогильні записки

Бiдолаха, який усе життя служив у мого брата, мав до нього найщирiшу повагу; вiн нiяково почувався за вечерею, змушений сидiти з нами за одним столом. Нашi супутники, великi патрiоти, у яких весь час тiльки й балачки було про аристократiв, яких слiд вiшати на лiхтарях, посилювали його страх. Думка про те, що, перш нiж досягти армii принцiв, нам доведеться пробиратися крiзь австрiйську армiю, остаточно скаламутила його розум. Вiн забагато хильнув, потiм сiв на свое мiсце в дилiжансi; ми ж повернулися на свое передне сидiння.

Серед ночi ми почули, як мандрiвцi, висунувшись у вiконце, волають: «Стiй, кучере, стiй!» Дилiжанс зупиняеться, дверцята вiдчиняються, чути жiночi та чоловiчi голоси: «Виходьте, громадянине, виходьте! Нiчого, нiчого, вилазь, свиня! Це розбiйник! Іди, йди собi!» Ми теж вийшли. Ми бачили, як Сен-Луi стусанами викидають з карети, вiн встае, обводить все навкруги поглядом розплющених незрячих очей i, як е, без капелюха, подаеться навтьоки у напрямку Парижа. Ми не могли за нього заступитися, iнакше викрили б себе; довелося покинути його напризволяще.

Його схопили в першому ж селi, i вiн заявив, що е слугою пана графа де Шатобрiана i живе в Парижi на вулицi Бондi. Кiнна полiцiя передавала його iз загону в загiн, доки врештi-решт доставила до президента де Розамбо; свiдчення цього бiдолахи стали доказом нашого вiд’iзду в емiграцiю й привели мого брата та його дружину на ешафот.

Уранцi за снiданком нашi супутники разiв двадцять переповiли всю iсторiю: «У цього чолов’яги не всi дома; вiн марив наяву; вiн говорив дивнi речi; ймовiрно, це вбивця, що ховаеться вiд правосуддя».

Цi гречнi громадянки червонiли, обмахуючись зеленими паперовими вiялами а la Конституцiя. З розповiдей попутникiв ми вiдразу зрозумiли, що причиною цьому е сомнамбулiзм, а ще страх i хмiль.

Приiхавши до Лiлля, ми заходилися шукати людину, яка переправила б нас за кордон. У емiгрантiв були своi агенти порятунку, що врештi-решт перетворилися на агентiв згуби. Монархiчна партiя ще не втратила могутностi, ще нiчого не було вирiшено; люди слабкi та боязкi залишалися на службi, чекаючи, чим закiнчиться справа.

Ми покинули Лiлль до закриття ворiт; перечекавши до вечора в будиночку на околицi, ми продовжили шлях тiльки о десятiй вечора, коли зовсiм стемнiло; нi я, нi брат не мали нiякого багажу, тiльки тоненьку тростину в руцi: не минуло й року вiдтодi, коли я так само йшов слiдом за провiдником-голландцем американськими лiсами.