Замогильні записки

Чи багато втратила б моя вiтчизна вiд мого зникнення? Якби я мiг забути про те, що стало менi втiхою, я сказав би, що, залишившись в Англii, прожив би безлiч днiв спокiйних, замiсть багатьох тривожних, що випали на мою долю. Імперiя, Реставрацiя, розбрати й мiжусобицi, що терзають Францiю, – до всього цього менi було б байдуже. Менi не треба було б щоранку виправляти помилки, боротися з помилками. Чи дiйсно я маю справжнiй талант i чи талант цей був вартий того, щоб принести йому в жертву мое життя? Чи переживуть мене моi твори? Якщо переживуть, чи знайдеться в перетвореному i заклопотаному зовсiм iншими речами свiтi публiка, яка побажае мене слухати? Чи не стану я уламком минулих часiв, незрозумiлим для нових поколiнь? Чи не вважатимуть зневажливi нащадки моi думки, почуття, навiть мiй стиль вiджилими i нудними? Чи зможе моя тiнь сказати, як сказала Данте тiнь Вергiлiя: «Poeta fui е cantai – Я був поет, пiснi складав любимi» [42 - Данте Алiг’ерi.

Пекло, I, 73; пер. Є. Дроб’язка.].

10

Повернення до Лондона

Повернення до Лондона не принесло менi спокою: я втiкав вiд своеi долi, немов зловмисник вiд спогаду про свiй злочин. Як, мабуть, прикро було родинi, такiй гiднiй моеi пошани, поваги, вдячностi, почути подiбну вiдмову з вуст незнайомця, якого вона так радо вiтала, прийнявши до свого родинного кола з патрiархальною простотою, довiрливiстю i безогляднiстю! Я уявляв собi засмучення Шарлотти, справедливi докори, якими могли обсипати i безумовно обсипали мене в домi Айвзiв: адже, хоч би що там було, я дозволив собi пiддатися потягу, знаючи, що не маю на те нiякого права.

Невже я, сам не усвiдомлюючи ганебнiсть своеi поведiнки, зробив боязку спробу спокусити дiвчину? Втiм, як би я не вчинив: чи зупинився б, щоб не втратити звання порядноi людини, чи знехтував перепонами, щоб скуштувати втiхи, свiдомо приреченоi на ганьбу моею ж власною поведiнкою, я у будь-якому випадку прирiк би предмет своiх домагань на муки, хай то розкаяння совiстi чи терзання болю.

Цi гiркi роздуми породжували в моiй душi iншi почуття, сповненi не меншоi гiркоти: я проклинав свое одруження, яке, як думалось моему заблуканому, скаламученому розуму, змiнило мою долю i позбавило мене щастя. Я не замислювався про те, що моя страдницька вдача i романтичнi уявлення про свободу зробили б шлюб з мiс Айвз таким само обтяжливим для мене, як i узи менш тiснi.