Замогильні записки

Лише один образ, незатьмарений i привабливий, який, хоча й навiював глибоку печаль, однак жив у моему серцi, – образ Шарлотти; врештi-решт лише вiн один примиряв мене з долею. Менi сто разiв хотiлося повернутися до Бангею, але не переступати порiг дому родини, яку я образив, а, зачаiвшись коло узбiччя дороги, пiдстерегти Шарлотту, увiйти слiдом за нею до храму, де чекав нас якщо i не спiльний вiвтар, то спiльний Бог, i з Божого попуску вдихнути в серце цiеi жiнки несказанний жар мого благання, промовивши, хоча б подумки, слова весiльного благословення, якi я мiг би почути з вуст пастора в цьому храмi:

«Господи, поеднай розум подружжя i наповни iхнi серця щирою дружбою.

Зверни прихильний погляд на твою слугу. Зроби так, щоб ярмо ii стало ярмом любовi i миру, щоб лоно ii стало плодоносним; Боже, зроби так, щоб подружжя це побачило дiтей своiх до третього i четвертого колiна i дожило до щасливоi старостi».

Я не знав, на що зважитися, я писав Шарлоттi довгi листи i рвав iх. Декiлька малозначущих записок, якi я отримав вiд неi, стали моiм талiсманом; у думках моiх Шарлотта завжди була поряд зi мною: зграбна, нiжна, вона, мов сильфiда, супроводжувала мене, очищаючи моi помисли.

Всi моi здiбностi були присвяченi iй: вона була осереддям, куди прагнув мiй дух, як прагне кров до серця; вона вiдвертала мене вiд усього, бо я постiйно порiвнював усе з нею i вона незмiнно виявлялася вищою. Пристрасть непiдробна i нещасна – отруена закваска, яка ховаеться на самому денцi душi i може зiпсувати навiть хлiб ангелiв.

Мiсця, де я побував разом iз Шарлоттою, години, проведенi з нею, слова, якими ми обмiнялися, закарбувалися в моiй пам’ятi: я бачив усмiшку судженоi, я благоговiйно торкався ii темного волосся, я притискав ii прекраснi руки до своiх грудей, так само як i ланцюжок з лiлiй, який з радiстю носив би на шиi. Як би далеко не заносила мене доля, бiлорука Шарлотта завжди була зi мною. Я вiдчував ii присутнiсть, як вiдчувають уночi запах невидимих у темрявi квiтiв.

Пiсля вiд’iзду Енгана я став ще бiльш самотнiм, нiж був ранiше, нiщо не заважало менi не розлучатися з образом Шарлотти. За тридцять миль поблизу Лондона не залишилося жодних вересових чагарiв, дороги, церкви, де б я не побував.

Мене вабили безлюднi куточки, зарослi бур’яном двори, рiв, що нащетинився чортополохом; я любив закинутi мiсця: люди оминали iх стороною, а тим часом десь поряд уже ходив тутешньою землею Байрон.