Замогильні записки

Посеред озер даленiли острови. Ми взяли курс на один з найбiльших i о восьмiй ранку причалили до нього.

Я перейшов луку, укриту квiтучим жовтозiллям, мальвами з рожевими верхiвками та обеларiями з пурпурними султанами.

Погляд мiй вразили руiни iндiанськоi споруди. Контраст цих руiн з юною природою був такий, що мене проймав дрож вiд цього слiду людських дiянь у пустелi. Який народ населяв цей острiв? Як вiн називався, до якоi належав раси, коли щезнув з пам’ятi? Чи iснував вiн у тi часи, коли свiт, що вкривав його, залишався невiдомим для трьох iнших континентiв? Мабуть, цей нинi безмовний народ був сучасником iнших великих нацiй, що своею чергою поринули у вiчну нiмоту [25 - Руiни Мiтла i Паленке в Мексицi доводять сьогоднi, що Новий Свiт може позмагатися щодо давнини зi Старим (Париж, 1834).

].

Пiщанi пагорби, руiни й могили поросли рожевими маками, що гойдаються на блiдо-зелених стеблах. Якщо торкнутися квiтки або стебла, пальцi ще довго зберiгатимуть iхнiй запах. Аромат, який залишаеться, коли квiтка вже зiв’яла, – образ спомину про життя, що промайнуло в самотi.

Я спостерiгав за квiткою латаття: вiдчуваючи наближення ночi, вона готувалася сховати свою бiлу голiвку у воду; дерево смутку чекало, коли скiнчиться день i настане пiтьма, щоб розкрити свою квiтку; в той час, коли чеснотлива дружина засинае, дiва кохання пробуджуеться.

Пiрамiдальний ослинник, заввишки сiм чи вiсiм футiв, з довгим зубчастим листям темно-зеленого кольору, мае iншу вдачу й iншу долю: його жовта квiтка починае розквiтати увечерi, в час, коли на горизонтi сходить Венера; вона розкриваеться на зоряному свiтлi; вона зустрiчае зорю з усiею пишнiстю цвiтiння; до середини ранку вона в’яне, опiвднi опадае.

Їй вiдпущено всього кiлька годин, але життя ii проходить пiд ясним небом, овiяне диханням Венери й Аврори; хiба не байдуже те, що вона, ця квiтка, недовговiчна?

Струмок був уквiтчаний гiрляндами дiоней; навколо гудiли мiрiади одноденок. У повiтрi пурхали колiбрi й метелики, чие яскраве вбрання мiнилося всiма барвами, змагаючись своiм блиском iз строкатiстю квiтника.

Пiд час таких прогулянок i спостережень я часто дивувався власнiй суетностi. Як? Революцiя, що вже дала менi вiдчути свiй гнiт i що вигнала мене в лiси, не надихае мене на думки бiльш серйознi? Як! Вiтчизна моя переживае тяжкi випробування, а я все змальовую рослини, бабок та квiти? Людська особистiсть – мiрило нiкчемностi значних подiй.