Процес (збірник)

Якби я, прокинувшись, не дивувався, чого це немае Анни, а одразу встав i пiшов до вас, не зважаючи нi на кого, хто заступив би менi дорогу, якби я сьогоднi вранцi зробив виняток i поснiдав на кухнi, якби ви повиносили одяг з моеi кiмнати, – одне слово, якби я поводився розважливiше, то нiчого не сталося б, усе, що мало трапитись, можна було б задушити в зародку. Але людина нiколи не готова до несподiванок. Скажiмо, в банку я пiдготувався б, там такого не сталося б, там у мене власний служник, на моему столi стоять мiський i внутрiшнiй телефони, там весь час сновигають люди, як клiенти, так i нашi працiвники, а насамперед – робота в банку вимагае ненастанноi уважностi, i через те моя пильнiсть не знае вiдпочинку, там для мене було б справжньою втiхою зiткнутися з такою несподiваною оказiею.

Гаразд, уже минулося, i я, власне, вже й не хочу розмовляти про це, просто менi хотiлося почути вашу думку, думку розважливоi жiнки, i я дуже втiшений, що ми дiйшли з вами згоди. Тепер ви повиннi подати менi руку, таку згоду треба скрiпити ручканням.

А чи вона подасть менi руку? Інспектор не подав менi руки, думав К. i вже по-iншому, допитливо приглядавсь до господинi. Та пiдвелася, бо й К. на той час уже пiдвiвся, i трохи збентежилась, оскiльки не все зрозумiла з того, що наговорив iй пожилець. Через оцю збентеженiсть вона сказала зовсiм не те, що намiрялась, а до того ж i геть недоречне:

– І все ж не переймайтеся так, пане К., – благала вона сльозливим голосом, забувши, звичайно, подати руку.

– А я не бачу, чим тут можна перейматися, – промовив К.

, раптом вiдчувши втому i зрозумiвши марнiсть своiх спроб дiйти порозумiння з цiею жiнкою.

Бiля дверей К. iще запитав:

– А панна Бюрстнер уже вдома?

– Нi, – вiдказала фрау Грубах i засмiялася, додавши до куцоi вiдповiдi запiзнiле змовницьке пiдморгування. – Вона в театрi. Вона вам потрiбна? Може, iй щось переказати?

– Та я хотiв тiльки словом перекинутись iз нею.

– На жаль, не знаю, коли вона повернеться; коли вона в театрi, то приходить звичайно пiзно.

– Та менi, зрештою, байдуже, – мовив К. i повернув опущену голову до дверей, намiряючись iти далi, – я просто хотiв перед нею вибачитись, бо сьогоднi вранцi я заходив до ii кiмнати.

– Пане К., у цьому нема потреби, ви надмiру запобiгливi, а панна нiчогiсiнько й не знае, вона вийшла з дому вдосвiта, i я там уже прибрала, ось самi подивiться, – i господиня вiдчинила дверi до кiмнати панни Бюрстнер.

– Дякую, я вам вiрю, – вiдмовився К.