Портрет Доріана Ґрея

Вiн сидiв за роялем, спиною до них, i гортав сторiнки «Лiсових сцен» Шумана*.

– Та це ж чудовi речi, Безiле! – вигукнув Дорiан. – Ви повиннi позичити менi цi ноти, я хочу iх вивчити!

– Це цiлком залежить вiд того, як ви сьогоднi позуватимете, Дорiане.

– Ой, як менi воно набридло! Я вже й портретовi своему не радий, – з вередливою мiною вiдповiв юнак, повертаючись на дзиглику. Завваживши незнайомого, вiн ледь почервонiв i схопився на ноги. – Перепрошую, Безiле, я не знав, що ви не самi.

– Знайомтесь, Дорiане, – це мiй давнiй друг, ще з Оксфорду.

Я тiльки-но говорив йому, як добре ви позуете, а ви взяли та й зiпсували все.

– Але ви не зiпсували мого задоволення вiд зустрiчi з вами, мiстере Грей, – сказав лорд Генрi, виступивши наперед i простягаючи Дорiановi руку. – Моя тiтонька часто згадуе про вас. Ви один з ii улюбленцiв i, боюся, також одна з ii жертв.

– Я тепер у чорному списку ледi Егати – промовив Дорiан з виглядом жартiвливоi покути. – Я обiцяв поiхати з нею минулого вiвторка до клубу у Вайтчепелi* i, далебi, забув про це.

Ми збиралися там грати в чотири руки, – здаеться, аж цiлих три дуети… Тепер не знаю, що вона й скаже менi. Я вже й заходити до неi побоююсь.

– О, я вас помирю з моею тiтонькою. Вона вельми прихильна до вас. А ваша вiдсутнiсть на концертi – то я не думаю, щоб мала яке значення. Публiка, певно, вважала, що грало двое. Коли тiтонька Егата сiдае за рояль, вона зчиняе гамiр на рiвнi двох душ.

– iй було б дуже прикро почути таку думку про себе, та й менi не дуже приемно, – засмiявся Дорiан.

Лорд Генрi подивився на нього. Так, безперечно, цей юнак – з нiжними обрисами ясно-червоних уст, чистими блакитними очима й злотистими кучерями – був надзвичайно вродливий. Його обличчя чимось таким одразу викликало довiру. З нього промовляла вся щирiсть юностi, вся чистота юнацького запалу. Бачилось – життевий бруд ще не позначив його своiм тавром. Чи ж дивина, що Безiл обожнював Дорiана!

– Ви занадто чарiвнi, щоб вiддаватися фiлантропii, мiстере Грей, занадто чарiвнi.

Лорд Генрi вмостився на диванi й розкрив портсигар.

Художник тим часом заклопотано змiшував фарби i готував пензлi. Почувши останне зауваження лорда Генрi, вiн глянув на нього, хвильку повагався, а тодi сказав:

– Гаррi, я хотiв би сьогоднi закiнчити портрет… Ти не образишся, коли я попрошу тебе пiти?

Лорд Генрi усмiхнено подивився на Дорiана Грея.

– Пiти менi, мiстере Грей?

– О нi, будь ласка, залишiться, лорде Генрi.