Портрет Доріана Ґрея

Але вiн нiколи не змiниться, – зiтхнув Голворд, – а це вже не абищо.

– І як тiльки людям кортить отiеi постiйностi! – вигукнув лорд Генрi. – Таж навiть у коханнi це справа чисто фiзiологiчна. Наша воля тут безсила. Молодi хочуть бути вiрнi, та не бувають; старi хочуть бути невiрнi, та вже не можуть. Ото й тiльки.

– Не ходiть сьогоднi до театру, Дорiане, – мовив Голворд. – Залишiться у мене, пообiдаемо разом.

– Не можу, Безiле.

– Чому?

– Я ж пообiцяв лорду Генрi Воттоновi пiти з ним.

– Не бiйтеся, Дорiане, ви не розподобаетесь йому, коли не дотримаете обiцянки.

Вiн же сам вiчно своi порушуе! Прошу вас, не ходiть.

Дорiан Грей засмiявся i похитав головою.

– Я благаю вас.

Юнак завагався i зирнув на лорда Генрi, що з усмiхом приглядався до них, сидячи за столиком.

– Нi, я мушу йти, Безiле, – вiдповiв Дорiан.

– Ну що ж, гаразд, – сказав Голворд. Вiн пiдiйшов до столика i поставив чашку на тацю. – Уже пiзнувато, а вам ще перевдягатись, тож краще не гаяти часу.

До побачення, Гаррi. До побачення, Дорiане. Заходьте до мене чимскор-ше. Ну хоча б завтра?

– Неодмiнно.

– Ви не забудете?

– Нi, звичайно, нi, – запевнив Дорiан.

– І… Гаррi!

– Що, Безiле?

– Пригадай, про що я просив тебе в садку сьогоднi вранцi.

– А я вже й забув.

– Я покладаюся на тебе, Гаррi.

– Хоча б я сам мiг покладатись на себе! – засмiявся лорд Генрi. – Ходiмо, мiстере Грей, мiй кабрiолет чекае надворi. Я вiдвезу вас додому. До побачення, Безiле.

У нас сьогоднi був неймовiрно цiкавий день!

Коли дверi зачинились за гiстьми, художник важко сiв на диван. На його обличчi з’явився вираз болю.

Роздiл III

Наступного дня о пiв на першу лорд Генрi Воттон простував iз Керзон-стрiт до будинку Олбенi*, маючи на думцi вiдвiдати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч i грубуватого трохи старого парубка ширший загал називав себелюбним, не мавши з нього жодноi вигоди, а свое, свiтське, товариство вважало щедрим, бо вiн радо пригощав тих, що приносили йому розраду.

Батько лорда Фермора був британським послом у Мадридi за часiв молодостi королеви Ізабелли*, коли про Прiма* ще й чутки не було. Пiд одну химерну хвилю вiн покинув дипломатичну службу, образившись, коли йому не запропонували посольства в Парижi – посади, що на неi вiн буцiмто мав повне право з огляду на свое походження i бездiлля, на добiрний стиль своiх донесень i безмежну пристрасть до насолод.