Портрет Доріана Ґрея

О, як я ii зiграю! Лишень уяви собi, Джiме, – бути закоханою i грати Джульетту! Коли вiн сидить перед тобою! Грати для його насолоди! Я навiть боюся, щоб не налякати всiх у залi, – так, я iх або налякаю, або зачарую! Бути закоханою – це пiднестися над самою собою. Цей бiдолашний бридун, мiстер Айзекс, знову правитиме перед своiми завсiдниками у буфетi, що я «генiй». Досi вiн тiльки вiрив у мене, а сьогоднi вiн проголосить мене одкровенням. Я вiдчуваю це. І все це лише завдяки йому, моему Чарiвному Принцовi, моему прекрасному коханому, моему боговi краси! Але я така бiдна проти нього… Бiдна! Ну то й що? Коли злиднi вповзають у дверi, кохання влiтае у вiкно! Ось так мае звучати прислiв’я – iх треба усi поперероблювати.

iх придумували взимку, а тепер лiто… Нi, для мене тепер весняна пора – справжнiй танець квiтiв пiд блакитним небом!

– Вiн аристократ, – похмуро мовив Джеймс.

– Вiн – Принц! – наспiвом протягла Сiбiл. – Чого ще тобi треба?

– Вiн хоче зробити тебе рабою!

– Я здригаюся вiд думки про волю.

– Ти повинна стерегтись його, Сiбiл.

– Бачити його – це його обожнювати, а знати його – це вiрити йому.

– Сiбiл, ти просто збожеволiла перед ним!

Дiвчина засмiялась i взяла брата за руку.

– Ох ти, мiй Джiме, в тебе думки – як у столiтнього дiда! От зажди, колись ти й сам закохаешся, тодi зрозумiеш, що це таке. Ну не дивись так набурмосено! Тобi б радiти, що хоч ти й вiд’iжджаеш, а сестра твоя така щаслива, як нiколи! Нам обом жилося важко, дуже важко й невесело. Але тепер усе буде iнакше.

Ти iдеш до нового свiту, а я свiй знайшла тут… Ось два мiсця, сядьмо, Джiме, – подивимось, як гуляе гарно виряджена публiка.

Вони усiлися серед юрми вiдпочивальникiв. Тюльпани на клумбах по той бiк алеi пломенiли тремтливими вогнистими язичками. У повiтрi трепетною хмаркою духовитоi пудри зависав бiлий порох. Мов якiсь величезнi метелики, пурхали й колихались барвистi парасольки квiтiв.

Сiбiл усе пробувала розворушити брата, розпитуючи, що вiн гадае робити, якi мае сподiванки.

Джеймс вiдповiдав звiльна i неохоче. Вони перекидалися словами, як гравцi обмiнюються фiшками. Сiбiл чулася пригнiченою, що не зумiла запалити брата своею радiстю. Слабка усмiшка на його понурому обличчi – ото й усе, чого вона домоглася.

Дiвчина замовкла. Раптом у погляд iй упало злотисте волосся й усмiхненi уста: повз них у вiдкритому екiпажi проiхав з двома дамами Дорiан Грей.

Сiбiл скочила на ноги.

– Он вiн!

– Хто? – спитав Джiм Вейн.