Портрет Доріана Ґрея

Ато мати неодмiнно встругне якусь препротивну сцену!

І вони попрощались у кiмнатинцi Сiбiл. Джеймсовi душу пекли ревнощi й люта ворожiсть до незнайомця, котрий, як здавалося йому, став помiж ним i сестрою. Та коли ii руки обвили його шию, ii пальцi пестливо торкнулись його волосся, хлопцевi одлягло вiд серця, i вiн поцiлував Сiбiл щиро й нiжно. А коли спускався сходами, на очах у нього бринiли сльози.

Внизу на хлопця чекала мати. Вона докiрливо буркнула щось за спiзнення, але вiн не вiдповiв, мовчки беручись до злиденного обiду.

Круг столу дзижчали й повзали по бруднiй скатертинi мухи. Крiзь гуркiт омнiбусiв i екiпажiв на вулицi до хлопця доходив туркотливий голос, що пожирав останнi його хвилини вдома.

Попоiвши, вiн вiдсунув тарiлку i спер голову на руки. Хлопець вiдчував, що мае право знати. Якщо все було так, як вiн пiдозрював, мати давно мусила б сказати йому. Крижанiючи зi страху, мiсiс Вейн стежила за сином. Слова механiчно спадали з ii губ, пальцi нервово бгали подерту мереживну хусточку.

Коли дзигарi вибили шосту, Джеймс пiдвiвся i рушив до дверей. Потiм нараз обернувся i глянув на матiр. Погляди iхнi зустрiлись. В ii очах вiн прочитав ревне благання милосердя. Це тiльки скрiпило його рiшучiсть.

– Мамо, я мушу запитати щось у тебе, – почав вiн. Їi очi непевно забiгали по кiмнатi. Вона мовчала.

– Скажи менi правду, я маю право знати! Ти була одружена з моiм батьком?

Мати полегшено зiтхнула. Моторошна мить, якоi вона перестрашено чекала й удень i вночi протягом довгих мiсяцiв, – ця мить нарештi прийшла, а проте не нагнала на неi жаху.

Це навiть трохи розчарувало ii. Рiзка прямота запитання вимагала такоi ж прямоi вiдповiдi. До цiеi сцени годилося б звiльна пiдiйти, тодi вона не скидалася б в ii очах на погану репетицiю.

– Нi, – вiдповiла мати, вражена суворою простотою життя.

– Отже, мiй батько – негiдник! – вигукнув хлопець, стискаючи кулаки.

Мiсiс Вейн похитала головою.

– Нi, сину. Я знала, що вiн не був вiльний. Але ми дуже любилися мiж собою.

Якби вiн був живий, вiн забезпечив би нас. Не май серця на нього, сину, вiн же твiй батько, i вiн порядна людина. Справдi-бо, вiн був з вищого товариства…

Проклiн зiрвався юнаковi з уст.

– Менi байдуже за себе, – скрикнув вiн, – але не допусти, щоб iз Сiбiл!.. Вiн теж нiби порядна людина, отой, що закоханий в неi чи прикидаеться закоханим? І теж, мабуть, з вищого товариства!

На мить мiсiс Вейн охопило принизливе почуття сорому, голова ii похнюпилась.