Знеболювальне і снодійне

Життя невблаганне i незбагненне,

i мало до чого ти там охочий —

все це приемне чи потаемне;

але ночi, казала вона, для мене,

повертайся, казала вона, щоночi.

І вiн повертався, коли осiннi

тумани узбережжя обсiли,

коли кригою дощ вмерзав у вiтрила,

i коли по зимi вiдцентрова сила

штовхала щораз до нового тiла,

i коли вона народила сина,

i коли другого народила.

І коли почув за собою кроки,

знаючи, що нiкому за нього вписатись,

вiдчував, нiби звiр, як заходять збоку,

розумiючи, що саме повинно статись,

i видихав востанне на днi затоки —

пам’ятав, що змушений повертатись.

А вона вiдбувала своi ювiлеi,

i росли, як водоростi, iх дiти,

i тяглися днi, як слiди по глею,

i навiть один був ходив до неi,

ходив, але перестав ходити.

Надривалися евангелiти,

заклинателi змiй, i вiтрiв, i кровi,

морськi вовки, степовi ворожбити

i рiзнi iншi свiдки Єгови,

але нiхто не змiг перемолити

обiцянку, дану в любовi.

Сини ii у порту вiдомi,

жорстокi, безсмертнi, кажуть, два брата,

бо ж це вони виросли в тому домi,

i чим iх можна ще налякати,

якщо вони бачили свого тата.

А вiн лежить серед покарьожених

човнiв i кранiв у серцi затоки,

i краби дрiбнi увесь час торочать

йому про душу i вiчний спокiй.

Але вiн не повертатись не може.

І повертаеться додому щоночi.

* * *

Дiду, прийом. Я виросла, дiстаю до педалей

i легко орiентуюсь по моху в хащах нiчного саду.

Їжджу на автоматi – нашим зрадила iдеалам.

Менi вже не так цiкаво, що же там далi,

тим бiльше, що стiльки iз того «далi» тепер позаду.

В шахи не граю. Все ще не вивчила поiменно

всiх бородатих гуру твого наукового комунiзму.

Не народила, не зустрiла справжнього мена,

стрiляла в публiчному мiсцi, падала п’яна в Сену —

нiчим пишатись, все радше iз списку «рiзне».

А ти би розслабився – всi навколо дорослi, анiтрохи не дiти.

Нiкому нiчого не виннi, все робимо швидко i не навзаем.

Постiйно не вистачае на щось, без чого нiяк не можна радiти.

Втiм, там, де ти зараз е, ти значно краще знаеш,

що таке «немае часу» i що часу взагалi немае.

Мама не вийшла замiж, в мене все та ж освiта,

курим удвох на балконi i iздимо часом за мiсто.

Я засинаю без казок i платiвок, але на початку лiта

прокидаюся часто i захлинаюся вiд повiтря, свiтла i свiту,

цього прекрасного свiту, який не ясно з чим iсти.

* * *

Найкраще, коли всi можливостi вже в минулому.