Оленіада

До другоi приступила в сiчнi 2013 року.

Виходячи з тiеi давньоi iстини, що коли закiнчуються гнiв i сльози – останньою зброею стае… смiх. І останнiм смiеться той, кому немае чого втрачати. І смiючись – перемагае.

Я нiчого не додавала в текст, написаний рiк тому, хоча, зiзнаюсь, дуже корить це зробити навiть тепер. Але то було б нечесно.

І вдячна видавцям, почувши, що цей текст варто надрукувати, адже «нинi життя йде попереду лiтератури».

Тому залишаю все, як е. І сподiваюсь, що фiнал вам сподобаеться.

Ваша І. Р.

Оленiум-2006

Цього лiта значно потеплiшало. За повiдомленнями синоптикiв, шар снiгу не перевищував сорока сантиметрiв, а подекуди зменшився до двадцяти.

Ночi, як завжди, були свiтлими, дороги i дерева виблискували тьмяним цукровим срiблом.

Вночi Семен Петрович Василенко довго не мiг заснути. Вiн стояв бiля вiкна на кухнi й дивився на темнi вiкна будинку, що знаходився навпроти. За шафою, якою був вiдгороджений кут, на ортопедичному матрацi «Венетто» тихо сопла дружина Ілона Павлiвна.

«Чи вистачить ягелю до кiнця серпня? – стурбовано думав Семен Петрович, розглядаючи стайнi, щiльно розташованi на подвiр’i, мов ластiвчинi гнiзда. – Чи, може, скористатися нагодою – усе ж одно не спиться! – i насмикати хоч трохи корму з сусiдських ясел?…» Ця злочинна думка вiдвiдувала його не вперше, але Семен Петрович намагався усiляко вiдганяти ii. Стайнi на подвiр’i його одинадцятиповерхового будинку було добре облаштовано та, як подейкували, «озброено» сигналiзацiею чи електричним струмом.

Семен Петрович зiтхнув i вiдiрвався вiд споглядання. Лягати не хотiлося. Вiн наослiп рушив своiм «сонним царством». Прочинив дверi до «дитячоi» – там, випереджаючи одне одного за гучнiстю та тембром, хропли тесть iз тещею. Оксана та Павлик, немов зайченята, поховалися пiд ковдрами на розкладачках, що стояли навпроти «музичного» дивану, i теж мирно сопли. Семен Петрович зачинив дверi.

«Чи вистачить ягелю до кiнця серпня?» – знову подумав вiн, прямуючи до зали. Припав вухом до дверей, прислухався. Приклався оком до шпарини.

Пантелеймон лежав посеред кiмнати, мов цар. Його боки рiвномiрно здiймалися й опадали. Дихання було рiвним. Час вiд часу вiн дрiбно пряв вухами, – i цей приглушений звук нагадував трiпотiння крил нiчного метелика, що б’еться в стелю.

«Спи, синку, спи… – з лагiднiстю та щемом подумав Василенко.