Батько й дочка

А все iм здавалося часом, що Маруся – зайвий клопiт у iх; здавалося це iм того, що важка робота в убозтвi зучила iх труситися над кожною крихтою.

Через те Маруся не знала жалування в цiй сiм'i. Воно i своi дiти тiтка не дуже милувала, та все ж то були своi: хоч i покартае, та й пожалуе потiм. А Маруся була «не своя», хоч i родичка. Тим вона чула вiд тiтки здебiльшого саме бурчання та гримання i мало, дуже мало коли зазнавала жалування.

Eгe, вона не знала жалування, того пестливого материного жалування, що так добре його видко навiть, як гляне мати, як погладе дитину по голiвцi.

Оце саме й було найбiльшим горем бiднiй уразливiй дiвчинi. Тим i образ той, як мати ii пестуе, нахилившись до ii, Марусиного, приголов'я, зберiгся в дитячiй душi такий звабливо-чарiвничий.

Найбiльша радiсть Марусi була, як у неробочий день часом приходив до неi батько.

Вiн дуже любив Марусю, завсiгди приносив iй якого гостинця, садовив ii до себе на колiна, як вона була маленькою, i так багато розмовляв iз нею, як вона пiдросла.

З самим батьком тiльки розмовляла вона зовсiм щиро, сам батько тiльки й знав, чим вона журилася та з чого радiла.

І ото, як одного разу сидiли вони вдвох у садку, ii журба за рiдним пестуванням вибухнула вiдразу.

– Вiзьмiть мене, вiзьмiть мене до себе, татку! Я не хочу тут бiльше жити! – благала, ридаючи, дiвчина, припадаючи своею маленькою чорнявою голiвонькою батьковi до колiн.

– Серденько мое, куди ж я тебе вiзьму? Адже я в казармi живу, – там тобi не можна жити, – впевняв ii батько.

– Я буду там жити, я буду вам пособляти, – тiльки вiзьмiть мене!

– Дурненьке! Ти не знаеш, що то таке казарма. Там кисно, нечисто, там живуть самi великi чоловiки, а дiтям там не можна жити. Нiяк менi тебе, дочко, взяти.

І справдi не мiг батько взяти Марусю. Казарма, де шахтарi жили, – це була довга, кисна й брудна будiвля. В нiй жили робiтники й спали всi покотом на одному полу, а пiл тягся через усю хату.

Будiвля була дуже вузька, бо мiж полом та другою стiною ледве можна було пройти, щоб лягти на пiл. Тут не можна було жити сiм'ею – ось через вiщо Марусин батько не мiг ii до себе взяти.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/boris-gr-nchenko/batko-y-dochka/) на ЛитРес.