Ляльковий дім (збірник)

Нiчого не обiцяю. Я ненавиджу обiцянки. Що буде – те й буде.

Марта. Вiрно, так i повинно бути. Лишайся тiльки такою, яка ти е, – правдивою i вiрною самiй собi!

Дiна. Так, тiтонько!

Лона (ховае в кишеню якiсь папери, переданi iй Йоганом). Гаразд, гаразд, голубе мiй! А тепер – у дорогу!

Йоган. Так, час не жде. Прощай, Лоно! Спасибi за всю твою любов. Прощай, Марто. І тобi спасибi за вiрну дружбу.

Марта. Прощай, Йогане! Прощай, Дiно! Хай вам Бог посилае щастя у всьому!

Марта i Лона проводжають до тераси Йогана з Дiною, якi потiм швидко виходять через сад.

Лона зачиняе за ними дверi i спускае завiсу.

Лона. Тепер ми обидвi самотнi, Марто. Ти втратила ii, а я – його.

Марта. Ти… його?

Лона. Наполовину я втратила його ще там. Хлопець тiльки про те i мрiяв, щоб зовсiм стати на власнi ноги. Тому я й вигадала, нiби в мене туга за батькiвщиною.

Mарта. Он як! Тепер я розумiю, навiщо ти приiхала. Але вiн знов тебе покличе, Лоно.

Лона. Стару зведену сестру? Нащо вона йому здалася тепер? Яких тiльки зв'язкiв не розривають чоловiки, прагнучи щастя!

Mарта.

Часом так бувае.

Лона. Тримаймося разом, Марто!

Mарта. Хiба ж я можу чимсь бути для тебе?

Лона. Хто ж iнший, як не ти? Обидвi ми з тобою виховали чужих дiтей i от – обидвi осиротiли.

Марта. Так, осиротiли. Скажу тобi ще: я його любила над усе на свiтi.

Лона. Марто! (Схопивши ii за руку.) Невже?

Марта. Все мое життя у цих словах. Я любила i чекала його. Щолiта я чекала, що вiн приiде. І от вiн приiхав – i не помiтив мене.

Лона. Ти його любила? І сама дала йому щастя!

Марта. Як же я могла iнакше, я ж його любила. Так, я його любила. Вiдколи вiн поiхав, жила тiльки для нього. Ти спитаеш: якi в мене були пiдстави сподiватись? О, я гадаю, що все ж були! Та коли вiн повернувся, все минуле нiби стерлося з його пам'ятi, вiн не звернув на мене уваги.

Лона. Дiна заслонила тебе, Марто.

Mарта. І добре, що так сталося. Коли вiн поiхав, ми з ним були однолiтки; коли ж я його знов побачила, – жахлива мить! – я одразу зрозумiла, що тепер я старша вiд нього лiт на десять.

Вiн там ширяв вiльним птахом в ясному сонячному безмежжi, з кожним подихом впиваючи молодiсть i здоров'я, а я сидiла тут i пряла, пряла…

Лона…Нитку його щастя, Марто.

Марта. Так, пряла золоту нитку. Кажу це без гiркоти. Правда ж, Лоно, ми були йому добрими сестрами?

Лона (мiцно ii обiймаючи). Марто!

Бернiк виходить з кабiнету.

Бернiк (звертаючись до когось в кабiнетi).