Консуело

Це так само вiрно, як i те, що твiй цнотливий, непорочний коханий близький з усiма пропащими жiнками Венецii, що вiн угамовуе запалювану тобою пристрасть у вертепах розпусти й, задовольнивши ii там, приходить до тебе лише для того, щоб скористатися твоiми знаннями.

– Будьте обережнi у ваших словах, – задихаючись, мовила Консуело. – Я звикла вам вiрити як Боговi, шановний учителю, але я не хочу слухати вас, не хочу вiрити тому, що ви говорите про мого Андзолето. Пустiть мене! – додала вона, намагаючись визволити свою руку з-пiд руки професора.

 – Ви просто вбиваете мене!

– Нi! Я хочу вбити твою згубну любов, а тебе повернути до життя, вiдкривши тобi правду! – вiдповiв старий, притискаючи руку дiвчини до свого обуреного великодушного серця. – Я знаю, що я жорстокий, Консуело, але я не вмiю бути iншим. Я вагався, я вiдтягав цей удар, наскiльки було можливо. Я все сподiвався, що очi твоi розкриються й ти сама побачиш, що дiеться навколо тебе. Але життя не навчило тебе нiчого, i ти, як слiпа, готова кинутися в прiрву.

Я не допущу цього – я втримаю тебе на краю прiрви. Останнi десять рокiв ти була единою iстотою, яку я любив i цiнував. Ти не мусиш загинути! Нi, нi, не мусиш!

– Але, друже мiй, менi не загрожуе нiяка небезпека! Невже ви не вiрите менi, коли я присягаюся вам усiм святим, що не порушила обiцянки, даноi мною матерi перед ii смертю? Андзолето теж дотримав слова. І якщо я ще не дружина його, то, значить, i не коханка.

– Але варто йому сказати слово, i ти будеш i тим i iншим!

– Так сама ж моя мати взяла з нас таку обiцянку!

– А тим часом зараз, уночi, ти йшла до людини, що не хоче й не може бути твоiм чоловiком…

– Хто вам це сказав?

– Хiба Корилла йому дозволить?.

.

– Корилла? Але що спiльного мiж ним i Кориллою?

– Ми за два кроки вiд будинку цiеi дiвки… Ти шукаеш свого нареченого… Так ходiмо за ним туди. Що? Вистачить у тебе на це мужностi?

– Нi, нi! Тисячу разiв нi! – скрикнула Консуело, ледве тримаючись на ногах i тулячись до стiни.

 – Не вiднiмайте в мене життя, шановний учителю, адже я ще зовсiм не жила! Не вбивайте мене! Зрозумiйте, ви ж мене вбиваете!

– Ти мусиш випити цю чашу, – вiв далi невблаганний старий. – Менi тут належить роль долi. Своею лагiднiстю й поблажливiстю я породжував тiльки невдячних, а отже, i жалюгiдних людей. Тепер я бачу: тим, кого я люблю, я маю говорити чисту правду. Це едина користь, яку може ще принести мое серце, що зсохло вiд горя та скам'янiло вiд страждань.