Консуело

Бiдолашна, що ти тут робиш так пiзно й кого ти шукаеш у цьому будинку?

– Я шукаю свого нареченого, – вiдповiла Консуело, беручи пiд руку старого вчителя, – i менi нема чого червонiти, зiзнаючись у цьому моему кращому друговi. Знаю, що ви не спiвчуваете моiй любовi до нього, але я не маю сил вам брехати. Я страшенно хвилююся: я не бачила Андзолето пiсля спектаклю вже цiлих два днi. Боюся, чи не занедужав вiн.

– Занедужав? Вiн? – перепитав професор, знизуючи плечима. – Ходiмо зi мною, бiдолашне дитя, нам треба поговорити.

Позаяк ти нарештi вирiшила бути зi мною вiдвертою, я також буду вiдвертий з тобою. Обiприся на мою руку, i поговоримо дорогою. Вислухай мене, Консуело, i гарненько вникни в те, що я тобi скажу. Ти не можеш, ти не мусиш бути дружиною цього юнака. Забороняю тобi це iменем Бога живого, який уклав у мое серце батькiвське почуття до тебе.

– О мiй учителю, краще попросiть, аби я пожертвувала життям, нiж цiею любов'ю! – сумно вiдповiла вона.

– Я не прошу, а вимагаю цього! – рiшуче сказав Порпора.

 – Твiй коханий – проклятий. Якщо ти зараз же не вiдмовишся вiд нього, вiн буде для тебе джерелом мук i ганьби.

– Шановний учителю, – мовила вона зi смутною, лагiдною усмiшкою, – ви ж не раз уже говорили менi це, i я марно намагалася послухатися вашоi поради. Ви ненавидите бiдолашного хлопчика. Але ви його не знаете, i я переконана, що коли-небудь ви вiдмовитеся вiд свого упередження проти нього.

– Консуело, – почав професор iще бiльш рiшучим тоном, – я знаю, що дотепер моi доводи були слабкi, а заперечення, можливо, й непереконливi.

Я говорив з тобою як артист з артисткою й у нареченому твоему бачив також тiльки артиста. Зараз же я говорю з тобою як чоловiк iз жiнкою й говорю про чоловiка. Ти – жiнка, любиш невартого чоловiка, i я говорю це з повним переконанням.

– Боже мiй! Андзолето невартий моеi любовi! Вiн! Мiй единий друг, мiй покровитель, мiй брат! Ах, ви не знаете, скiльки вiн менi допомагав, як дбайливо ставився до мене iз самого дитинства! Дозвольте вам усе, все розповiсти.

 – І вона розповiла йому iсторiю свого життя i своеi любовi, що, по сутi, було те саме.

Порпора був зворушений, але залишався непохитним.

– У всьому цьому, – мовив вiн, – я бачу тiльки твою цнотливiсть, твою вiрнiсть, твою чесноту. Що ж стосуеться Андзолето, то я розумiю, що йому необхiдно було твое товариство, твоi уроки; адже, що ти там не говори, а за ту дещицю, що вiн знае й чого вартий, вiн мае дякувати саме тобi.