Консуело

– Ти нiколи й не зрозумiеш цього, але на кожному кроцi будеш зустрiчатися з цим у життi. Ти дiзнаешся, що чоловiк може заздрити таланту жiнки, якщо вiн марнолюбний артист; дiзнаешся, що коханий може зi злiстю ставитися до успiхiв улюбленоi жiнки, якщо сфера iхньоi дiяльностi – театр. Адже актор, Консуело, не чоловiк, вiн – жiнка. Вiн живе хворобливим марнославством, думае тiльки про задоволення свого марнославства, працюе, щоб сп'янятися марнославством… Краса жiнки шкодить йому, ii талант затьмарюе, применшуе його власний.

Жiнка – його суперник, або, вiрнiше, вiн – суперник жiнки; у ньому вся дрiб'язковiсть, усi примхи, вся вимогливiсть, усi смiшнi сторони кокетки. Такий характер бiльшостi чоловiкiв, якi подвизаються на сценi. Бувають, звичайно, великi винятки, але вони такi рiдкiснi, такi коштовнi, що перед ними треба схилятись, iм варто виявляти бiльше поваги, нiж найвiдомiшим ученим. Андзолето не е винятком. Із усiх марнолюбних вiн наймарнолюбнiший: ось у чому секрет його вчинкiв.

– Але яка незрозумiла помста! Який жалюгiдний, дрiб'язковий спосiб помсти! – мовила Консуело. – Як може Корилла втiшити його в тiм, що публiка в ньому розчарувалась? Якби тiльки вiн одверто зiзнався менi у своiх стражданнях… Адже варто було йому сказати одне слово, i я, можливо, зрозумiла б його, в усякому разi – поставилася б до нього зi спiвчуттям: стушувалася б, аби тiльки поступитися йому мiсцем.

– Заздрiсним душам властиво ненавидiти людей за те, що тi нiбито вiднiмають у них щастя.

А в любовi чи не те ж саме? Хiба насолоди, дарованi коханiй iстотi iншими, не видаються огидними? Твоему коханому вселяе огиду публiка, що увiнчуе тебе лаврами, тодi як тобi вселяе ненависть суперниця, що даруе йому насолоду. Хiба не так?

– Ви висловили глибоку думку, шановний учителю, i я мушу в неi вникнути.

– Це iстина! Андзолето ненавидить тебе за твiй успiх на сценi, а ти ненавидиш його за тi насолоди, якi йому даруе у своему будуарi Корилла.

– Нi, я неспроможна ненавидiти його, i ви допомогли менi зрозумiти, що було б низько й ганебно ненавидiти мою суперницю. Виходить, усе питання в тiй насолодi, якою вона його обдаровуе i про яку я не можу думати без жаху, – чому, й сама не знаю. Але ж якщо цей злочин мимовiльний, Андзолето тодi також не такий уже й винуватий, ставлячись iз ненавистю до мого успiху.