Консуело

Незабаром бiльша частина iстини виплила назовнi: довiдалися й про зраду Андзолето, i про суперництво Корилли, i про розпач бiдолашноi iспанки, яку всi заходилися гаряче й щиро жалiти.

Першим бажанням Андзолето було бiгти до Порпори, але старий суворо вiдштовхнув його.

– Облиш мене розпитувати, марнолюбний юначе, безсердечний i невiрний, – вiдповiв йому з обуренням професор, – ти нiколи не був вартий любовi цiеi найшляхетнiшоi дiвчини й нiколи не дiзнаешся вiд мене, що з нею сталось. Я докладу всiх зусиль, аби сховати вiд тебе ii слiд; якщо ж коли-небудь ви випадково зустрiнетеся – сподiваюся, що образ твiй настiльки зiтреться з ii серця й пам'ятi, наскiльки я цього хочу й домагаюся.

Вiд Порпори Андзолето вирушив на Корте-Мiнеллi. Кiмнату Консуело було вже здано новому мешканцевi й усю заставлено предметами його виробництва. Це був робiтник, який виготовляв дрiбнi вироби зi скла. Вiн давно жив у цьому будинку й тепер весело перетягав сюди свою майстерню.

– А, це ти, синку! – звернувся вiн до юного тенора. – Певно, зайшов провiдати мене в новому примiщеннi? Славно тут у мене буде, i дружина рада-радiсiнька, що тепер зможе розмiстити внизу дiтвору. Ти що дивишся? Чи не забула чого, бува, Консуелiна? Шукай, милий, дивися гарненько! Я за це в образi не буду.

– А куди ж подiли ii меблi? – запитав Андзолето. У нього защемiло серце, коли вiн побачив, що в цьому мiсцi, пов'язаному з найкращими, найчистiшими радощами його колишнього життя, не залишилося вiд Консуело нiякого слiду.

– Меблi внизу, у дворi. Вона подарувала iх старiй Агатi. І добре зробила: баба бiдна й хоч трошки вторгуе за них. Так, Консуело завжди була добра. Вона не тiльки нiкому не заборгувала, але, iдучи, ще всiх потроху обдарувала. Тiльки розп'яття й узяла iз собою. Але все-таки якось дивно вона виiхала: серед ночi, нiкого не попередивши. Вдосвiта з'явився пан Порпора, розпорядився всiм, немов за заповiтом. Усi сусiди жалкували за нею й тiльки втiшалися тим, що тепер вона, мабуть, буде жити в якому-небудь палацi на Великому каналi, – адже вона стала багатою, важливою синьйорою.

Я завжди говорив, що вона зi своiм голосом далеко пiде. А вже скiльки вона працювала! Коли ж весiлля, Андзолето? Сподiваюся, ти мене не обминеш – вiзьмеш у мене побiльше дрiбничок, аби обдарувати дiвчат нашого кварталу?

– Звичайно, звичайно, – промимрив, розгубившись, Андзолето.