Консуело

– Не вiдповiдайте йому, пане капелане, – сказала Амалiя, не звертаючи уваги на погляди й знаки, що попереджали ii з усiх бокiв, аби вона не продовжувала цiеi розмови. – Ви добре знаете, що мiй кузен знаходить приемнiсть у тому, що мучить iнших, говорячи загадками. Що стосуеться мене, то я зовсiм не схильна розгадувати iх.

Граф Альберт, здавалося, звертав не бiльше уваги на зневажливий тон своеi двоюрiдноi сестри, нiж вона – на його дивнi мiркування. Вiн поставив лiкоть просто на свою тарiлку, що майже завжди стояла перед ним порожня й чиста, i вп'явся поглядом у камчатну скатертину, немов рахуючи на нiй квiточки й зiрочки, – насправдi ж поринулий у якусь захоплену думу.

Роздiл 23

Шалена буря налетiла пiд час вечерi. Вечеря тут завжди тривала двi години – нi бiльше нi менше, навiть у пiснi днi, яких суворо дотримувалися, причому граф нiколи не звiльняв себе вiд ярма сiмейних звичок, настiльки ж священних для нього, як i настанови римськоi церкви. Грози були занадто частi в цих горах, а безкраi лiси, якi ще вкривали тодi iхнi схили, вторили шуму вiтру й гуркоту грому ревом вiдлуння, надто добре знайомим мешканцям замку, щоб це явище природи могло так уже iх збентежити.

Однак надзвичайне збудження графа Альберта мимоволi передалося його родинi, й барон був би, безсумнiвно, розсерджений на те, що задоволення вiд смачноi трапези зiпсовано, якби хоч на мить могла зрадити його доброзичлива лагiднiсть. Вiн тiльки глибоко зiтхнув, коли страшенний удар грому, що пролунав насамкiнець вечерi, так перелякав дворецького, що той не поцiлив ножем у кабанячий окiст, який розрiзав у цю хвилину.

– Справi кiнець! – сказав барон, спiвчутливо посмiхаючись бiдолашному служнику, пригнiченому своею невдачею.

– Так, дядечку, ваша правда! – голосно вигукнув граф Альберт, пiдводячись iз мiсця. – Справi кiнець! «Гусита»[98 - Гусит – послiдовник Яна Гуса (1371—1415). Походження назви дерева пояснюеться в 35 роздiлi.] вбито – його спалила блискавка. Бiльше вiн не зазеленiе навеснi.

– Що ти хочеш цим сказати, сину мiй? – сумним голосом запитав старий Християн. – Ти говориш про великий дуб на Шрекенштейнi?[99 - Шрекенштейн – скеля Жаху; у цих краях багато мiсць носять таку назву. (Прим. автора.)]

– Так, батьку, я говорю про великий дуб, на гiлках якого минулого тижня ми звелiли повiсити два десятки ченцiв-августинцiв.

– Вiн починае сприймати столiття за тижнi! – прошепотiла канонiса, широко хрестячись.