Консуело

 – Якщо ви й бачили увi снi, любе дитя мое, – пiдвищивши голос, звернулася вона до племiнника, – те, що дiйсно сталось або мало статись (адже завдяки дивному випадку, вашi фантазii збувалися), то загибель цього бридкого напiвзасохлого дуба не буде для нас великою втратою: з ним i зi скелею, що вiн отiняе, пов'язано в нас стiльки фатальних спогадiв, що належать iсторii.

– А я, – зi жвавiстю додала Амалiя, задоволена, що може нарештi дати волю своему язичку, – була б дуже вдячна грозi, якби вона позбавила нас цього жахливого дерева-шибеницi, гiлки якого нагадують кiстяки, а зi стовбура, що порiс червоним мохом, немовби сочиться кров.

Жодного разу не проходила я повз нього ввечерi без здригання: шелест листя завжди так моторошно нагадував менi передсмертнi стогони й хрипи, що, передавши себе в руки Божi, я втiкала звiдти без оглядки.

– Амалiе, – знову заговорив молодий граф, уперше за багато днiв поставившись iз увагою до слiв двоюрiдноi сестри, – ви добре зробили, що не проводили пiд «Гуситом» цiлi години й навiть ночi, як це робив я.

Ви б побачили й почули там таке, вiд чого у вас кров застигла б у жилах i чого ви нiколи не змогли б забути.

– Замовкнiть! – скрикнула молода баронеса, здригнувшись i вiдсахнувшись од столу, на який обперся Альберт. – Я зовсiм не розумiю вашоi нестерпноi забави – наганяти на мене жах щоразу, як ви зволите розкрити рот.

– Дай Боже, люба Амалiе, щоб ваш кузен говорив це тiльки заради забави, – лагiдно зауважив старий граф.

– Нi, батьку, я говорю вам цiлком серйозно: дуб на скелi Жаху звалився, розколовся на чотири частини, i ви завтра ж можете послати дроворубiв розрубати його.

На цьому мiсцi я посаджу кипарис i назву його вже не «Гуситом», а «Покаянним»; а скелю Жаху вам давно треба було назвати «скелею Спокути».

– Досить, досить, сину мiй, – мовив старий у страшеннiй тривозi, – вiджени вiд себе цi сумнi картини й полиши Боговi судити людськi дiяння.

– Похмурi картини канули у вiчнiсть, батьку мiй: вони перестали iснувати разом з дубом – знаряддям катування, що його грозовий вихор i небесний вогонь стерли на порох.

Замiсть кiстякiв, що розгойдувалися на ньому, я бачу квiти й плоди, якi колише зефiр на гiлках нового дерева. А замiсть чорноi людини, яка розводила щоночi багаття пiд «Гуситом», я бачу, батьку, чисту, свiтлу душу, що ширяе над нашими головами. Гроза розвiюеться, i, моi дорогi рiднi, небезпека минула, мандрiвники тепер у безпецi. Дух мiй спокiйний. Строк спокути минае.