Консуело

У той же час вiн спробував сказати iй кiлька привiтних, ласкавих слiв. Але крiм того, що природа надiлила поважного старого зовнiшнiстю холодною та стриманою, за багато рокiв самотнього життя вiн настiльки вiдвик вiд людей, що його боязкiсть тепер подвоiлася. Пiд його, на перший погляд, поважною й суворою зовнiшнiстю таiлися дитяча соромливiсть i здатнiсть губитися. Позаяк вiн вважав за потрiбне говорити з Консуело по-iталiйському (вiн знав мову непогано, але вiдвик од неi), це ще збiльшило його знiяковiлiсть. Вiн ледве мiг промимрити кiлька слiв, якi дiвчина, гарненько не розчувши, сприйняла за незрозумiлу таемничу мову примар.

Амалiя, що збиралася при зустрiчi кинутися до неi на шию, щоб вiдразу ii приручити, не знайшлася, що сказати. З нею сталося те, що бувае iз найсмiливiшими людьми, – ii заразила сором'язливiсть i стриманiсть iнших.

Консуело ввели до великоi кiмнати, де щойно повечеряли. Граф, бажаючи виявити гостi увагу, а разом з тим побоюючись показати iй свого сина в летаргiчному снi, зупинився тут у нерiшучостi.

Тремтяча Консуело, почуваючи, що в неi пiдкошуються ноги, опустилася на перший-лiпший стiлець.

– Дядечку, – сказала Амалiя, зрозумiвши замiшання старого графа, – менi здаеться, нам краще прийняти синьйору тут. Тут теплiше, нiж у великiй вiтальнi, а вона, мабуть, страшенно промерзла вiд нашого холодного гiрського вiтру, та ще в таку грозу. Я iз сумом бачу, що наша гостя падае вiд утоми, i впевнена, що вона мае потребу в гарнiй вечерi й у вiдпочинку набагато бiльше, нiж у всiх наших церемонiях.

Чи не правда, шановна синьйоро? – додала вона, зважуючись нарештi потиснути своею пухкенькою ручкою знесилену руку Консуело.

Звук цього свiжого, молодого голосу, що говорив по-iталiйському з рiзким нiмецьким акцентом, вiдразу заспокоiв Консуело. Вона пiдняла своi переляканi очi на гарненьке личко юноi баронеси, i погляд, яким обмiнялися обидвi дiвчини, миттево розвiяв мiж ними холод. Консуело зрозумiла, що це ii майбутня учениця й що ця чарiвна голiвка аж нiяк не голова примари.

У свою чергу вона потисла iй руку й зiзналася, що ii зовсiм оглушив стукiт карети й дуже налякала гроза. Охоче пiдкорялася вона всiм турботам Амалii: пересiла ближче до палаючого камiна, дозволила зняти iз себе мантилью й погодилася повечеряти, хоча iй зовсiм не хотiлось iсти. Помалу, пiдбадьорена все зростаючою люб'язнiстю юноi господинi, вона остаточно прийшла до тями. До неi повернулася здатнiсть бачити, чути й вiдповiдати.