Консуело

Роздiл 24

Три мiсяцi минуло вiдтодi, як баронеса Амалiя забрала собi в голову, що iй необхiдно – не стiльки для навчання, скiльки для розваги – мати компаньйонку, й у своiй самотностi вона не раз силкувалась уявити собi, яка буде ii майбутня подруга. Знаючи похмуру вдачу Порпори, вона боялась, як би вiн не надiслав iй сувору й педантичну гувернантку. От чому вона тайкома написала професоровi, попереджаючи його, що погано сприйме наставницю старшу двадцяти п'яти рокiв, – немов було недостатньо висловити таке бажання своiм рiдним, для яких вона була кумиром i повелителькою.

Лист Порпори привiв ii в захват, i вона зараз же створила в уявi зовсiм новий образ: музикантка, прийомна дочка професора, молода дiвчина, а головне – венецiанка, була, на думку Амалii, як би спецiально для неi створена, створена за ii образом i подобою.

Тому вона трохи розчарувалася, коли замiсть жвавоi, рум'яноi дiвчинки, про яку вона мрiяла, побачила блiду, сумну, надзвичайно збентежену дiвчину. Тому що, не кажучи вже про глибоке горе, що терзало бiдолашну Консуело, про втому вiд довгого шляху без зупинок, вона була ще пригнiчена страшенними переживаннями останнiх годин: ця жахлива гроза в дрiмучому лiсi, цi поваленi ялини, цей морок, прорiзуваний блiдими блискавками, а особливо вид цього похмурого замку, виття мисливських псiв барона, палаючi смолоскипи в руках безмовних служникiв – у всьому цьому було щось воiстину лиховiсне.

Який контраст iз «зводом променистим» Марчелло[102 - «Звiд променистий» Марчелло – рядок iз псалма Марчелло, наведеного в роздiлi 10. ] i гармонiйною тишею венецiанських ночей, довiрливою волею ii минулого життя серед любовi й життерадiсноi поезii! Коли карета повiльно проiхала по звiдному мосту й по ньому глухо застукали копита коней, коли зi страшенним скреготом за нею опустилися пiдйомнi грати, Консуело здалося, що вона входить у дантiвське пекло, i, охоплена жахом, вона доручила свою душу Боговi.

Цiлком зрозумiло, що в неi був розгублений вигляд, коли вона з'явилася перед господарями замку.

Побачивши ж графа Християна з його витягнутим блiдим обличчям, що зблякло вiд рокiв i горя, його довготелесу, суху здерев'янiлу фiгуру, одягнену в старомодний сюртук, вона подумала, що перед нею примара середньовiчного власника замку, й мимоволi вiдсахнулася, ледве стримавши крик жаху.

Старий граф, пояснюючи собi стан Консуело та ii блiдiсть утомою пiсля такоi довгоi подорожi в труськiй каретi, запропонував iй руку, щоб допомогти зiйти на ганок.