Консуело

– Звичайно, звичайно, – сказала канонiса Вiнцеслава, вiдчуваючи, з одного боку, страх, що приiзд чужоi людини може чимсь порушити сiмейнi звички, а з iншого боку – бажання належним чином виявити гостиннiсть приiжджiй. – Треба якнайкраще зустрiти й прийняти ii… Аби тiльки не знудилася вона тут…

– Але де ж, дядечку, моя майбутня подруга, моя дорогоцiнна вчителька? – вигукнула юна баронеса, не слухаючи розумувань тiтки. – Напевно, вона незабаром i сама з'явиться?.. Я з нетерпiнням чекаю ii!

Граф Християн подзвонив.

– Гансе, хто передав вам цього листа? – запитав вiн старого служника.

– Одна дама, ваша ясновельможносте!

– Вона вже тут! – вигукнула Амалiя. – Де ж вона? Де?

– Вона в поштовiй каретi, бiля звiдного мосту.

– І ви змусили ii очiкувати бiля брами замку, замiсть того щоб зараз же ввести до вiтальнi?

– Так, панi баронесо, взявши листа, я заборонив машталiру зрушувати з мiсця. Мiст за собою я звелiв пiдняти, а потiм вручив листа його ясновельможностi.

– Але ж це безглуздо, непростимо змушувати наших гостей чекати в таку жахливу погоду! Можна подумати, що ми живемо у фортецi й кожний, хто до неi наближаеться, – ворог! Бiжiть же скорiше, Гансе, бiжiть!..

Але Ганс продовжував стояти нерухомо, як статуя. Лише в очах його читався жаль, що вiн не може виконати розпорядження юноi господинi; здавалося, навiть гарматне ядро, пролетiвши над його головою, неспроможне було б хоч трiшки змiнити незворушну позу, у якiй вiн очiкував наказiв свого старого пана.

– Любе дитя, вiрний Ганс визнае тiльки свiй обов'язок i отриманi накази, – мовив нарештi граф Християн iз такою повiльнiстю, що в юноi баронеси закипiла кров. – Тепер, Гансе, звелiть вiдчинити ворота й опустити мiст. Нехай усi вийдуть назустрiч прибулiй iз запаленими смолоскипами – вона в нас бажана гостя!

Ганс не виявив нi найменшого подиву, дiставши наказ вiдразу ввести незнайомку до будинку, куди навiть найближчi родичi й найвiрнiшi друзi не допускались iнакше, як iз запобiжними заходами.

Канонiса пiшла розпорядитися, щоб приготували вечерю для приiжджоi. Амалiя хотiла вже бiгти до звiдного мосту, але дядько запропонував iй руку, вважаючи за честь особисто зустрiти гостю, i палкiй юнiй баронесi довелося величним, повiльним кроком пройти до колонади бiля пiд'iзду, де на першiй сходинцi вже стояла, щойно вийшовши з поштовоi карети, мандрiвна втiкачка – Консуело.