Консуело

Якщо володiння прохолоджуе, якщо права чоловiка ведуть до пересиченостi й вiдрази, ми зумiемо зберегти в недоторканностi те полум'я, що його, за вашими словами, так легко загасити. Ми зумiемо втриматися й вiд ревнощiв, i вiд зради, i навiть вiд насолод любовi. Вашi пророцтва, знатний i мудрий Барберiго, iдуть на добро, корисно повчитись у вашiй школi!»

Серед цих роздумiв Андзолето, теж зовсiм змучений безсонною нiччю, задрiмав, обпершись на стiл. Але сон його був немiцний, – тiльки-но сонце почало спускатися до обрiю, вiн пiдхопився й пiдiйшов подивитися, чи не прокинулася Консуело.

Променi призахiдного сонця, проникаючи крiзь вiкно, заливали чудовим пурпурним свiтлом i старе лiжко, i сплячу гарну дiвчину. Зi своеi бiлоi серпанковоi косинки Консуело зробила щось на зразок запони, прив'язавши ii до фiлiгранного розп'яття, прибитого в головах. Це легке покривало грацiозно падало на ii гнучке, надзвичайно пропорцiйне тiло. У цiй рожевiй напiвiмлi вона лежала, мовби квiтка, що схилила надвечiр свою голiвку. Їi чудове чорне волосся розметалося по матово-бiлих плечах, руки були схрещенi на грудях, як у святоi, – дiвчина здавалася такою непорочною й була така божественно гарна, що Андзолето подумки вигукнув:

«О граф Дзустiньянi, як жаль, що ти не бачиш ii в цю мить i коло неi мене, ревнивого, невсипущого стража скарбу, який нiколи не дiстанеться тобi!»

У цю саму хвилину зовнi почувся легкий шум; тонкий слух Андзолето вловив плескiт води об хатину, в якiй жила Консуело.

До Корте-Мiнеллi рiдко приставали гондоли, до того ж цього дня Андзолето був особливо здогадливий. Вiн плигнув на стiлець i дiстався слухового вiконечка, що було пророблене майже в стелi й виходило на маленький канал. Тут вiн побачив графа Дзустiньянi: вийшовши з гондоли, той пiдiйшов до напiвголих дiтлахiв, що гралися на березi, i почав iх про щось розпитувати. У першу хвилину Андзолето не знав, на що зважитися: чи розбудити свою подругу, чи замкнути дверi. Але за тi десять хвилин, якi граф ужив на розпитування й розшуки мансарди Консуело, юнак устиг озброiтися диявольською холоднокровнiстю. Вiн вiдхилив дверi, для того щоб у кiмнату можна було безперешкодно й без шуму ввiйти, а сам повернувся до столика й зробив вигляд, що пише ноти. Серце його калатало в грудях, але обличчя було зовсiм спокiйне, нiтрохи не видаючи внутрiшнього хвилювання. Дiйсно, граф увiйшов навшпиньках, бажаючи застукати Консуело зненацька.